Я іду по дорозі,
минаю набридлі калюжі,
а вони під ногами
неначе старий шоколад.
Перехожі, навзаєм мені,
прохолодно-байдужі
вибирають найменшу
баюру якось наугад.
Це повітря липке від
нестерпної сірої мряки,
а краплини зависли,
здається, уже у легенях.
Заховався під куртку
мою вітерець-забіяка,
викрадає тепло і виносить
назовні у жменях.
Як набридла зима і така
непривітна негода...
Де ти ходиш, скажи,
наше любе омріяне літо?
Навістіж я відчиню у
подвір'ї для тебе ворота
і поставлю у вазу букет
щойно нарваних квітів.
Ну, а ти подаруєш мені
золотих зайченяток.
Неземні візерунки вони
намалюють на стелі...
І барвистих метеликів
зграя, напевне з десяток,
віртуозну лезгінку
станцують довкола оселі.
А в саду, як в раю -
зеленіє, мов з замші, трава.
Понад нею кружляють,
забувши про спеку, джмелі.
Підкотивши жовтаво-гарячі
тонкі рукава
ніжне сонце зимові
тривоги змете із землі.
І розмріялась я попід
синьою ковдрою хмар:
полетіла у поле, а потім
на річку, - думками...
Кругом паморозь біла,
неначе той дим від сигар,
все плелася за мною
додому крутими стежками.
28.02.15.
Дякую 
)
Це Вам, Любочко 
Дякую щиро, Роя 
Вже скоро! З першим днем Весни, сонечко 
