Чи я дійду колись до тебе,
моя Богине радості й печалі?
Чи зазирну в твої криштальні
очі повні глибини?
В які ще забреду
чужі-далекі-рідні далі,
які побачу сни…
Чи, може, це не сни?..
Якби ж то сон –
прокинешся й забудеш…
Але ця пам’ять врізалась
шипами у кістки!..
Із цього сну нас всіх
ніколи не пробудиш:
ні лікарі не допоможуть,
ні роки…
Чи я знайду тебе колись,
моя Богине вечорів і ранків?
Чи обійму тебе як сонце
обійма лани
під теплий спів таких святих,
таких близьких світанків,
вже трохи вкритих
пасмами нічної сивини…
А, може, це здалося все –
привиділось зі втоми?
І власний гнів, і смерть чужа –
та все ж вона болить…
Що буде далі – не збагну,
якщо я знову вдома…
Одне прошу: любіть життя,
по-щирому любіть!
Чи ми зустрінемось з тобою,
моя Богине світла й теплоти?
Чи одне одному ми скажемо
слова пророчі?
Чи ми перейдемо колись
на безтурботне “ти”,
чи будуть про любов
співати наші очі?
Чи зацвітуть ще раз у
безвісті сади
для мене тихим
невагомим чудом?
Чи пісня ляже світлим
небом на лади,
чи буде світ врятовано
черговим Робін Гудом?
Чи буде день новий, чи ми в
нім будемо такі ж?
А, може, ця війна зітре усі
сліди що треба і не треба?
І хоч всім серцем чуєш –
на своїй землі стоїш!..
Але із кожним днем
все важче шлях до неба…
Не знаю де ти є,
але до тебе йду
через усі світи, усі поля і рани…
Я вірю, що коли-небудь
я все ж тебе знайду,
нехай, що вгодно пишуть
всі Біблії й Корани!..
14 лютого 2015 рік
