Мені завжди здавалось, що я із людей, хто тримає серце під литими воротами, що поросли отруйним тереном та мохом, охороняються гвардією думок про біль, розчарування та зраду, де в епіцентрі лиш пустота й бушує вихор нездійснених надій. Я не хотіла влюблятись й влюбляти, ховала в тенетах всі почуття, тікала від лоскотних емоцій, мов від хвороби, яка неодмінно пробереться в організм й миттєво погубить. Я задихалась в тісноті власного замку, де шалено давлять стіни й розмріяна атмосфера кімнати, а спокій, мов хижа тварина, охоплює весь трафік творчих ідей. Я, наче навіжена, бігла від людей, які пристрасно жадали відчувати на смак дівоче тіло, що й не помітивши, уже летіла над безоднею й, врешті-решт, опинилась на дні. Ти був цією прірвою, а я її сяйвом. Я ніяк не збагну, як вдалося перемогти величезну армію принципів, поставити їх на коліна й жорстоко насміхатися, глузувати, грайливо зловтішатися, як непомітно й впевнено приватизував серце без будь-яких документів й заяв, як відпустив мою руку й мовчки пішов. І, дивлячись на своє відображення, я картаюсь за паперову слабість й безсилля протистояти твоєму азарту, за знемогу боротись за почуття чи слабку силу волі, щоб відпустити цей душевний порив, насолоджуватись життям й забути про твоє існування. Я досі не можу збагнути, як змогла відпустити. Я досі не можу збагнути, як легко все обірвалось, згоріло в чистому спирті, зникло вщент за одну секунд. Я досі чекаю тебе. Я досі слабка...
