Довго світло незгасало у вікні,
ніч по небу розкришилася зірками,
тиша дихала і стомлено зітхала,
ріки слів злилися у потік
почуттів, думок, меланхолії,
смутку Їдкого , як жовто-сивий дим,
а любов моя (моя!),як та повія,
зраджує мені щоночі з ним.
все ,що душу й тіло повнить змістом,
все йому щоночі віддаю -
бездиханна, безтілесна , серед міста,
серед тиші і зірок стою,
стомлено, безсило загортаюсь
в крила схудлих й так тоненьких рук,
од безвиході лише мовчу.Й хитаюсь.
У бездонні очі заглядаю,
щоби віднайти себе саму...
Бо на саме дно у нім сховалась,
розчинилася,зреклася оболонки,
і піснями серце заливалось,
чи сльозами - вже не має толку.
Я собі вже не належу, чуєш!
У клітинці кожній - ти в мені!-
візерунки почуттів малюєш,
не пускаєш, вороном чатуєш
ти в мені!
А я в тобі на дні...
