Сиділа ти у себе при вікні,
І погляд той, чомусь ховала в дощ.
А я лежав у цинковій труні.
І знав що більш не спробую твій борщ.
Не знала ти, що я вже не живий.
Не знала, бо тобі я не сказав.
Я не признався як приходив в сні.
В сні, де хустиночку тобі подарував.
Хустинку ту, що ти дала мені,
Щоб на війні вона мене оберігала.
Щоб захистила навіть у вогні,
Коли поруч зі мною бомба рвала…
Зараз лижу тут й згадую свій двір.
Ту рідну хату у якій ти колисала
Мене малого коли вечір сутенів.
І колискову ту, що ти мені співала.
Я не забуду вас повіки, мамо…
Я не забуду будучи в раю.
Я вас кохатиму точнісінько так само,
Як ви мене кохали... Це я знаю…
Пробачте, мамо, що пішов так рано.
Пробачте, що раніше не сказав,
Те, що без вас на чужині погано.
Хоча про це я дуже добре знав…
Багато вам я не устиг сказати…
І лиш тепер я серцем зрозумів.
Що нам не можна зараз спати,
Щоб ворог нас здолати не зумів…
Не думайте, що я на зовсім зник.
Я втратив на війні лиш своє тіло.
Тепер на небі Божий я служник.
Не хочу я, щоб серце вам боліло...
З сьогоднішнього дня, я з вами поруч.
Я відвертатиму завжди від вас біду.
З цього моменту, я завжди праворуч.
Я ангел ваш. Вам спокій віднайду.
