Мала Софійка дуже часто чула такі слова: «Що маємо не цінимо, а втративши жаліємо.» Та до кінця вона їх так і не розуміла, чому не цінимо, чому жаліємо. Вона намагалася не звертати уваги на ці сумні слова, адже її дитинство було по справжньому щасливим. У неї є старший брат, який її завжди захищає, люблячі мама і тато. А для дідуся з бабусею Софійка була справжнім святом.
Та біда не спить, вона заглядає у вікна щасливих родин і вибирає найдобріших, найдорожчих. Так сталося і в Софійки, захворіла її бабуся Ліда, захворіла тяжко і уже більше півроку навіть не встає з ліжка. Раніше коли до неї приїздила Софійка, бабуся радісно, ніжно голубила онуку, називала ніжними словами. А тепер мама не часто бере Софійку до бабусі, тому що їй навіть важко говорити, але останній раз Софійка запам’ятала, як бабуся своїми тоненькими, холодними руками погладила її по голівці і спраглими від хвороби губами тихо прошепотіла: «Моє сонечко, моя найдорожча.» - і закрила змучені від болю очі. Після цього мама більше не брала Софійку до бабусі, а їздила тільки з татом, пояснюючи, що хоче щоб вона з братом запам’ятали бабусю такою, якою вона була раніше.
Ось і цього вечора Софійку з братом залишили вдома, а батьки поїхали до бабусі. Дівчинка довго чекала маму з татом та вони чомусь не поверталися. У вікна почала заглядати ніч і Софійка поринула в неспокійний сон. Дівчинці снився дощ, а вона нібито кудись бігла, когось шукала. Та раптом перед собою Софійка побачила світлу постать і зупинилась. Постать сама наближалась до неї, це була жінка, підійшовши ближче дівчинка побачила на ній красиву білу сорочку, а глянувши в її обличчя аж похолола, це була її бабуся. Вона обхопила її руками і закричала: «Я знала,я знала, що ти обов’язково одужаєш!» Бабуся посміхнулася, ніжно поцілувала онуку і тихо прошепотіла: «Моє найдорожче сонечко.» Після цього її постать почала підніматися над землею і розсіюватися неначе туман…
Від неспокійного сну дівчинку розбудив брат: «Софійко просинайся, нашої бабусі більше немає.» Дівчинку ударило неначе током, значить це правда, вона відчула коли бабуся покинула цей світ, бабуся навіть попрощалася з нею. Її маленьке серце билося, як злякане пташеня, здавалося воно от-от вискочить із грудей, з великих сірих очей потекли солоні сльози. За вікном, як і у сні шумів дощ, великі краплини сумно стікали по склу, навіть природа сумувала за її втратою. А в скронях наче молотом стукало: «Що маємо не цінимо, а втративши жаліємо.» Але маленьке серце Софійки обпікав не тільки жаль, а й страшний нестерпний біль втрати за найдорожчою у світі людиною…
