Ціпеніти я почав ще вдень. Є такий стан майже болісної зосередженості, коли ти поступово втрачаєш здатність чути і бачити, за всіма ознаками тебе поглинула якась думка, тільки от думки ніякої нема. Я попручався-попручався, але потім махнув рукою і заціпенів – може, скоріше минеться. Робота зупинилася.
Як уві сні, навколо рухались люди і події. Насправді, людей було аж один, а подій – нуль: це ж офіс, понеділок, а вже давно і добре відомо, що по понеділках і п’ятницях в офісах нічого не відбувається. Коли за вікнами засутеніло, то і людей стало нуль – моя колега пішла. Провагавшись трохи – у такому стані все робиш, ніби вагаючись, - я і собі теж пішов.
Так-сяк перетнув дорогу, досяг зупинки і тут знов заціпенів надовго – пропустив аж три тролейбуси. Нарешті, мені вдалося зрушити з місця і наблизитись до чергового яскраво-жовтого прибульця. Ледь переставляючи ноги, я зробив три потрібні кроки і здолав одну сходинку, за спиною щось голосно ляснуло, підлога у чорних кружечках смикнулася і штовхнула мене у підбори, і все навколо почало рухатись.
Я вхопився правицею за поручень – ціпеніння ціпенінням, а падати в транспорті зась. Я ж не металург – та й вони таких падінь не витримують. Їхав я колись у трамваї, що возить металургів цілими змінами. Один з цих мовчазних здорованів втратив рівновагу, посунувся, пролетів піввагона і впав у величезну кутасту і ребристу яму, утворену сходами і дверима трамвая. Гуркіт був страшний, а потому настала не менш страшна тиша. Тоді він виліз звідти, ніби і не падав, - я дивився на нього з жахом, а незворушні металурги навіть не глянули, - і каже: «Щось я спати хочу після ночі». А тоді виявилося, що їхати нам на одну і ту саму вулицю і в один і той самий будинок, під’їзди також в нас з ним співпали. Я їхав до тітки допомогти їй з піаніно – цю важезну музику у дерев’яному оздобленні треба було затягти на п’ятий поверх – а той металург виявився її сусідом і знайомим мого дядька, теж металурга. І піаніно він нам тягнути допомагав – так, наче це не піаніно, а картонний фарбований у чорне ящик. Ірландці про таких людей кажуть: «сильний, як кінь» - так отому ірландському коню далеко було до мого металурга. А через місяць цей сусід-металург помер наглою смертю без жодних пояснень з боку медицини.
Дядько мій гадав, що це трапилось через нездорові умови праці, родичі небіжчика винуватили тітчине піаніно, лишень я знав правду, бо ніхто, крім мене, не бачив того падіння у трамваї. До речі, і з металургами усіма після того падіння щось трапилося – позакривалися їх заводи, і давно вже всі їх домни-мартени-конвертери стали металобрухтом. А я з тих пір вважаю, що падати в громадському транспорті вкрай небезпечно – можна несподівано померти або спіткають тебе інші життєві негаразди національного чи галузевого масштабу… Та я лиш тепер про це так вільно розповідаю, а тоді, коли я ціпенів у тролейбусі, таких думок в мене не виникло: мене смикнуло, я рефлекторно вхопився рукою за поручень, ось і усе.
Краєвид, що стрибками рухався за вікном, потроху розбуркав і мене. Заціпеніння спадало, я ніби прокидався, але все ще був далеко від рівня бадьорості, типового для вечора дня, в який зазвичай нічого не відбувається. З просоння і знічев’я я почав озиратися, а ну, як щось цікаве прогавлю?
І очі мої дійсно натрапили на щось цікаве – практично з першої спроби. Цікаве було у належному віці, рудувато-міднувато-яскраве, з щиро намальованими рисами обличчя та відверто оголеними частинами тіла. На такі цікавини дивишся очима, але бачиш їх не очима і сприймаєш їх не розумом. Це відбувається деінде. Я вже знаю: якщо сприймати їх загалом, як одне яскраве враження, протягом певного часу, то наступає запаморочення. Це як дивитися на сонце: хтозна, яке воно, коли очі засліпило? Так і отут. Якщо ж роздивлятися деталі – заспокоюєшся, і запаморочення тобі не загрожує. Бо отам - занадто яскраво, отут фарба нерівно лежить, а оце краще б уявляти, а не споглядати, та ще й при свідках. Та ні, вона була надзвичайно приваблива, але як на мене, надзвичайність в такому випадку є зайвою і перетворює привабливість на дещо інше. Але, здається, пані зналася на цих справах - дивилася в очі прямо, відверто, прямо-таки спокутувала надзвичайність своєї привабливості відвертістю свого погляду: мовляв, я саме те і маю на увазі, це все – чиста монета найвищої проби, а проба – ось, десь тут, хвилиночку... Ні, треба відволіктися - і вже не на її, такої відвертої, деталі, а на щось інше і деінде. Он за вікном які труби страхітливі - дивись і заспокоюй нерви чи що там у тебе збурилось. А до тих труб додається будівля - велика, неохайна, з-за якої іржавий Ілліч по-жебрацькі руку простягає - чи тобі, чи отій... ой, ще зарано, не дивись, ти тільки повів у її сторону одним оком, а вона вже відповіла тобі обома, і так влучно, що ти тримаєшся за поручень тепер двома руками, а спиною спираєшся на скло. Отак воно краще. Що там ще за вікном? Ага, самодіяльний ліс - поки міські парки і сквери нищили, аби звільнити місце під забудови, на будмайданчиках, покинутих інвесторами-спритниками та інвесторами-невдахами, повиростали справжні ліси. Баланс. Рівновага!
Рівновага! - ось це б непогано мати. І отут, в цьому тролейбусі, де праворуч дивитися не можна, бо там ота цікавенна пані належного віку, занадто яскравих кольорів і надмірної відвертості вбрання. І загалом у житті непогано мати баланс. Чуєш, Всесвіте Абсолютовичу, мені балансу! Один раз! На водку дам! Два щотчіка!
Щось я розійшовся, справді, аж сам зніяковів, мабуть, це реакція на заціпеніння – от, розганяюся тепер. Добре, не треба мені нічого, вибачте, що потурбував, Абсолюте Всесвітовичу, я просто подивлюся, що за панове і пані розташувалися на інших сидіннях… так, так, звісно ж, ліворуч, про праворуч я вже знаю. Таке-сяке, сяке-таке, ніяке... Ой.
Біля вікна сиділа собі дівчина. Яка? А така. Спокійна - одразу бачиш, що вона спокійна, але не тому, що байдужа, тупа чи там хвора, а тому, що добра і лагідна. А ще... Волосся в неї було каштанове, довге, густе, рівне, і колір від коренів і до кінчиків волосин щільний, однаковий, живий і природній. Натуральний. Без фарби натуральний, і з аналогами натуральними – саме як каштани, що нині рясно вкрили вулиці і час від часу влучають у потилицю і гупають по дахах автівок. А ще очі. Світлі очі, на диво світлі для такого кольору волосся і шкіри. Щиро доброзичливі очі. І ще ніс. І губи. І... ну, все. І сидить вона біля того вікна і якось так дивиться на усе навколо - і на мене - що...
Що я геть про все забув. Я забув про цікавинку праворуч, що змусила мене відчувати якісь там емоції, бажання і відчуття абощо – і я лиш подумав, що жінка та гарна, лише стилю їй не вистачає, там буквально - додати пару сантиметрів тканини, відняти пару тонів лакофарбових виробів та нахилити вектор погляду градусів на 10 долі, ну, може книжку хорошу чи дві прочитати, але це вже опціонально, - і все буде ідеально і аж навіть цнотливо. Хто на цьому знається, той розуміє: цнота розбещує протилежну (чи то належну?) стать гірше за найвідвертішу розбещеність, хоча і вимагає ритуалів, почесних варт і різних дифірамбів і мадригалів. Я уявив весь цей лицарський набір і негайно відчув бажання стати перед тою жінкою – вибачте, пані, перед Жінкою - на коліно і щось таке – «Дозвольте вас супроводжувати, часи нині непевні!» - на весь вагон вигукнути. Я забув про тих двох хлопців, що вранці зчинили жорстоку бійку на ринку поруч із офісом, ніби без особливої причини і великої потреби. Про них я геть забув - без жодних коментарів та розвитку вражень. Я забув про свою втому, що з’явилася ще зранку – мабуть, то була передмова до заціпеніння. Також – геть втома! Ще про... про все забув. Навіть про війну – тепер вона видавалася мені чимось болісно і відверто несумісним із цим новим світом, в якому я нічого не пам’ятав чи усе забув. Навіть про дівчину, що сиділа собі біля вікна, оповита своїм каштановим волоссям, закута у броню ... краси? чистоти? недоторканості? неупередженості? доброзичливості? спокою? - одним словом і не скажеш чи я просто не знаю того слова. Вона ніби була і від цього світу, і не від цього; вона була захищена від цього світу, від його недолугих і хижих мене та усіх нас в ньому захищена, та одночасно вона і мене, і всіх нас від цього божевільного світу захищала своїм власним світом, у якому спокій, мир, добро, краса і … не знаю я такого слова! Чи не тому вона і є – захищена, що сама, беззахисна, боронить – хоча б одного мене від мене самого? Не знаю – бо про неї я забув так, ніби її не бачив ніколи і не уявляв, що вона існує.
Отак от - забув я про усе поточне, суєтне і земне і поринув думками у якісь інші світи. Щоправда, ті світи теж були цілком земні, проте позбавлені усього суєтного і зайвого, чим ми зазвичай відволікаємо себе від справжнього і головного, коли нас від нього насправді ніщо не відволікає, і тепер все справжнє було прямо тут, поруч, в мені, навколо, в усьому і навіть не вимагало ані слів, ані думок – відчувай його, і край. Тут знайшлася і рівновага, і баланс знайшовся – я аж відпустив поручень і вже далі не тримався за нього. Так, я цілком був деінде; разом із втратою усвідомлення місця, я втратив і саме усвідомлення, або навпаки – але це вже питання до фахівців, а я не фахівець. Загалом цікаве питання для кожного: хто ти? Я зазвичай його собі не ставлю або якось від нього відбиваюся: Дід Ніхто абощо. Та наразі я міг собі відверто зізнатися і навіть іншим повідомити - он якраз до мене кондуктор пхається - що я є щаслива людина, що живе не триразовим харчуванням, шаблонними судженнями і розкладом роботи-відпочинку, а почуттям, яким єднається із усім цим дивовижним, новим, щойно знайденим світом. Може, він зовсім не іншій невідомий світ, а світ дійсний, справжній, який ми помічаємо лише тоді, коли забуваємо цей – несправжній і недійсний світ? Та кондуктора цікавив лише мій квиток; тому я не став з ним ділитися своїми здобутками.
Щоправда, кондуктор своїм втручанням мої здобутки дещо підправив. Я повільно повертався із інших світів - справжніх чи несправжніх, дійсних чи недійсних, з усіх разом – у світ жовтого тролейбуса, і вчасно, адже тролейбус нахилився на повороті, і мріяти було небезпечно – адже я не дозволяю собі падати у громадському транспорті, тому що колись… так, про це вже йшлося. Отже, тролейбус нахилився, я пригадав історію про смерть металургів і всієї металургії і вхопився обома руками за поручень.
Зупинка, рух пасажирів, вийшли-зайшли-купили квитки, тролейбус рушив. Я глянув на дівчину, що сиділа собі біля вікна – та її вже там не було. Сидіння спорожніло; лише над ним на склі кабіни водія майорів календар із смутно знайомим обличчям. Ну, так – тьмяна Мона Ліза у рамочці з троянд маргаринових кольорів і маргаринової ж фактури. Який несмак… І я знову безпорадно заціпенів.
2014 р.
ID:
524024
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.09.2014 15:47:54
© дата внесення змiн: 18.09.2014 06:41:11
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
В свій час. Дякую.
сподобався прийом. порівняння на контрасті.
