Коли я п'ю вранці каву,то в улюблену філіжанку відливаю більше половини.Потім кличу вітер.
-Віднесеш?
-Звичайно.
Та через півгодини-тихенький стук у віконечко.
-Вибач.Знову пролив всю,-вітер винувато опускає очі.
Сваритися?Не можу.Він приходить і кожен ранок бере каву.Маленькій дівчинці.Бо біля неї справжня війна.А вона любить каву.З бананом.
-Я відніс їй твій цілунок.
-А каву?..
Ось так.Кожен ранок все повторюється.Я не можу його сварити.Він приходить.Він хоче для неї зробити так багато.Приходить.Хоч знає,що знову майже нічого не вийде.
-Давай краще дощ віднесу.Це в мене вийде.
-Обіцяєш?
Хочеться його розцілувати.Який він хороший!Потім бачу сльози на його обличчі.
-Що таке?
-Та...Спати вже стало холодно.Вона...Захворіла.
-Не плач.Все буде добре!Справді.Тільки не плач.
Вітер дивиться на філіжанку і показує мені на чай.
-Але...Ти знову не донесеш.Та і охолоне він.
-Я буду намагатися!Будь ласка!
Тепер вже плачу я.Щоб вітер не побачив.Тримаю долонями філіжанку і плачу.
-Ти переплутала!
-Що саме?
-Він...Солоний.Ти плачеш?Хіба так можна?Ти обіцяла мені!
-Але ти обіцяв донести каву!
Ми посварилися.Чому?Чому все так?Він такий хороший.Як він бере цю філіжанку!
-Ще трішки цілунків додай!
Рідний вітер!Вибач мене.Тільки повернися!Давай ніколи не сваритися.
Сон давно вже пішов.І знову легенький стукіт.
-Вибач мене.
-Ти повернувся!Це ти мене вибач.
-Ти обіцяла не плакати.
-Обіцяла.
-Але...
-Візьми ковдру.Ти донесеш її?
-Я буду намагатися.Тільки щоб не намокла.Дощ.Бачиш?
-Бачу.Я люблю тебе.
-А я тебе.Поцілуй її на ніч.Бо їй страшно.Добре?
-Обіцяю...
ти знаєш, ця дівчинка... вона сама щаслива...і дуже..дуже тебе любить... і вітер. І вона подарує всі-всі казки осінньому небу, щоб воно розповідало їх тобі кожнісіньку нічку...справжній чарівниці.
ніжно і зворушливо!
Сподобалось,зворушливо! 
