Бабуся плакала моя
І я це добре пам"ятала,
Коли розказувала нам ,
Як з війни сина зустрічала.
Місила звечора діжу ,
Щоб хліб насущний випікати,
А сльози падали в муку ,
Небуло сили їх здержати.
І була вся , мов кам"яна ,
Від горя чисто посивіла,
Місити довго не могла-
від праці їй рука зомліла.
І кожен раз , як хліб пекла,
В думках ним сина пригощала,
Бо вже закінчилась війна,
Його додому вже чекала...
Немилий був їй білий світ,
У всі віконця виглядала,
Сто раз ходила до воріт
І на дорогу вибігала.
І витирала знов сльозу,
І знову образ цілувала,
Просила Матір Пресвяту
Щоб її сина повертала.
Тихенько вітер шарудів,
Наче будив матір від снів,
І кликав її знов і знов
До щирих із сином розмов.
Та перервалася розмова,
Враз хвіртка рипнула кленова,
І на порозі син стояв,
Та мІцно матір обіймав.
Руками в тісті і муці ,
Пестила сина по лиці,
До серця міцно пригортала ,
Сльозами радості вмивала.
І довго бідкалась вона ,
Собі провини не прощала ,
Що син вернувся із війни.
А вона хліба позичала