Доки триває любов – триває турбота,
Холодні притоки збираються густо у ріки,
Тільки смерть приносить у душі спокій,
Який разом з шкірою рвучко знімає нігті.
Те, що рівняє тебе з усіма – врешті і є життя,
Більше нічого, більше нікому не треба, окрім любові,
Холодна туга повнить судини, і чорні наші серця
Замовкають собі по одному, наче собори у Львові.
Лямки ребер – що тугіше, то глибше під воду,
І клапан у горлі хлюпоче неначе дощами,
Б’ється сумління об груди, наче рибина до льоду,
Б’ючи в хребет сталевими хвостовиками.
Що це, долоні – холодні і тверді,
Чи темна ріка, із чорним як осінь камінням,
Тільки живі повинні боятися смерті,
Тільки померлі можуть жити постійно.