На її голові - чорна як ніч хустина,
А обличчя її – біліша за крейду зима,
Чорно-біле кіно – це не жаху картина,
Чорно–біле життя, де кольору геть нема.
А на ньому - сорочка у синю і жовту клітину,
На колінках – «зеленка», падіння вчорашнього слід.
Набурмосений вигляд, і справді - маленький «мужчина»,
Його син, його плоть ,його кров, його квітка і плід.
Вдвох тепер на землі, бо загинув вчора охоронець,
У небесному війську звання генерала дадуть.
А вона хоче тиші, і вимкнула свій гучномовець,
Так би впасти і вмерти. Та очі її стережуть.
Його очі у сина, його звичка бути серйозним,
Навіть ложку тримає як батько у лівій руці .
А сьогодні до мами прийшов , і їй витерши сльози,
Син солодкий цілунок лишив на солоній щоці.
І сказав їй тихенько: «Не плач, мамо, батько на небі,
Та я виросту швидко і стану дорослим , як він,
І тебе захищу, і країну у разі потреби,
І завжди пам’ятатиму те, що я - воїна син!»
