Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Т. Василько: Помста Арізи (Початок) - ВІРШ

logo
Т. Василько: Помста Арізи (Початок) - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 3
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Помста Арізи (Початок)

У третьому виводку вовчиці Нани Аріза росла найсильнішою.  Під кінець третього тижня вона вперше виповзла з лігва. Різнобарвний з безліччю запахів нововідкритий світ неабияк схвилював мале вовченя.  З тих пір при кожній нагоді Аріза поспішала покинути темну борсучу нору, яку її мама-вовчиця вміло пристосувала під лігво, і в якій нудьгували її кволіші брати і сестри.
      Спочатку мама сердилася на малу непосиду, але згодом змирилася з волелюбним характером доньки і це ще більше заохотило Арізу до самостійних мандрівок по околах нори-лігва.
      Батька Аріза не знала. А одного разу не повернулася з полювання і мати. Аріза ще довго не відала, що вона залишилася сиротою, як і не знала, що таке сирітська доля.
      Біля лігва годі було чимось поживитися  і голодний інстинкт  привів Арізу до знайомих чагарників, з яких долинали пташині голоси. Враз до її слуху донеслося потріскування сухих гілок під чиєюсь важкою ходою. Вовченя одразу відчуло, що то не його мама-вовчиця, яка ходила нечутно і завжди з’являлася несподівано . Аріза передбачливо причаїлася у хащах. Незабаром у невеликому просвіті між гілля вона побачила дивну двоногу істоту, що повільно рухалася вздовж лісового струмка і прискіпливо обстежувала невисокий берег.  Натрапивши на лігво, пришелець безцеремонно почав витягувати з нори зморених голодом її братів і сестер  і вкидати у мішок. Коли лігво спорожніло, він закинув мішка на плечі і незабаром зик за поворотом потоку.
      Аріза довго йшла по слідах двоногої істоти і тільки на узліссі зупинилася. Перед нею простяглися  безліссі простори. Вдалині виблискувала на сонці стрічка ріки, над якою юрмилися людські оселі.
      Була обідня пора. Вовченя відчуло приступ голоду і почало старанно обнюхувати землю. Незабаром  Аріза спіймала маленького сірого звірка… А під вечір натрапила на зайча, яке було ровесником згасаючого дня. Вгамувавши голод Аріза знову згадала про рідну домівку.
      Підійшовши до лігва, Аріза об’нюхала кожний стовбур, кожну травинку і, пересвідчившись, що мама не поверталася, знову поринула у хащі. 
      З настанням сутінок вовча подумало про нічліг. …Згадалося м’яке ложе у колі братів ті сестер, тепле материнське тіло, смак молока. І на його очах виступили маленькі гарячі краплинки. Та незабаром сон зморив його, і воно солодко задрімало на сухому моху, притулившись спиною до стовбура білокорої берези.

* * *
Сидору Опанасовичу Затулі минуло за шістдесять. Але він не покидав свого ремесла. Ще з юних літ він заповзявся на вовків. У повоєнні роки, коли лісами бродило чимало цих хижаків, він і здобув слави кращого мисливця на вовків. Мабуть тому й не дорікали йому, коли він приносив додому малих вовченят, яких годував і вигідно продавав.  Але тепер, коли про появу вовків ходили тільки непевні слухи, його здобич – дві вовчі шкіри і троє живих вовченят, яких він приніс з лісу, викликала в багатьох осуд. Односельці дорікали йому:
      – Накличеш біду на село, бо то не по-людськи неволити дику звірину.  Як залишилося в лісі хоч одне вовченя, то ми ще натерпимось від нього.
      – Якщо і залишилося – відповідав на те Затула, – то й з нього зніму шкуру. 

* * *
Витримавши чимало іспитів у перші дні сирітства, місячне вовченя, швидко призвичаїлося до самостійного лісового життя. Та літо непомітно закінчувалося. Листя на деревах із звичного зеленого перетворилося на золотисто-жовте, червоне, оранжеве. У лісі стало легше добувати їжу, і це звеселило Арізу. Навіть похмурі дні  з холодними проливними дощами, які настали після перших лагідних тижнів осені, не засмутили її. Часу на пошуки здобичі тепер доводилося витрачати небагато, і вона часто залежувалася під стовбуром поваленого дуба, який захищав її від осінньої сльоти. Тоді Аріза ще не знала, що на зміну щедрій осені прийде зима із снігами, морозами, заметілями і безкінечними голодними днями.
      Коли після перших дощів знову появилося сонце, Аріза помітила, що ліс посвітлів, клапті голубого неба над ним стали незвично великими і їх було видно навіть з найгустіших хащів. Це стривожило вовченя, але знову ж не засмутило. 
Перше серйозне занепокоєння прийшло до Арізи, коли вона почула невідомі їй звуки пострілів. Інстинкт підказував, що в тих звуках криється небезпека.  Незабаром ця здогадка підтвердилася…
      Якось, коли Аріза переслідувала здобич, тишу порушив постріл. Козуля, яка втікала від неї вмить повалилася на землю. Аріза зупинилася. У цей час до вбитої козулі підбігла двонога істота. Це була друга зустріч Арізи з людиною. Коли їхні погляди зустрілися, Аріза відчула, що її злякалася... І в цьому дочка вовчого племені відчула свою неабияку силу.
      Аріза не наважилася напасти на свого ворога. Вона поступилася людині й підібгавши хвоста, зникла у хащах. Але ця зустріч стала для неї початком багатьох пригод, які змусили її назавжди покинути батьківську землю, до якої вона відчувала особливу приязнь.
      Промайнув тиждень. Одного разу Аріза прокинулася від собачого гавкання. Ці звуки були відомі їй, бо завжди чула їх, коли підходила до села, і ставилася до них так же вороже, як і до людини. 
      Аріза піднялася на ноги і риссю подалася у бік протилежний собачому лаю. Зупинилася лише на краю лісу.  Високо піднявши коротку мордочку, обнюхала повітря. Відчувши себе в безпеці, вона пішла широким лугом до високого пагорба. На лузі її шлях перетнула мілка річка з широким плесом і численними заводями.  Аріза знехотя  забрела у воду і спроквола побрела проти течії.  Вибравши зручне місце, вискочила на протилежний берег і попленталась на вершину пагорба, а дійшовши до неї, з неприхованою цікавістю стала оглядати величні простори рідного краю. Вона згадала, як не раз проходила біля цього пагорба, і тепер пошкодувала, що, лякаючись води, досі сюди на піднімалася. Тут було так любо!  Але довго милуватися красою довкілля, де вона зростала і де перетворилася з малюка на кмітливого звіра, не довелося.  До її слуху знову долинуло собаче гавкання.  А незабаром на луг вибігла козуля, а за нею зграя собак. З густої трави Аріза крадькома спостерігала за чужим полюванням.
      Козуля, зробивши велике півколо на лузі, значно випередила своїх переслідувачів і направилася знову до лісу з надією заховатися в його хащах. Але в цей час з боку лісу пролунали постріли і козуля, мов підкошена, впала в густу отаву.
      Під вечір Аріза повернулася у свої володіння. В пошуках їжі вона вийшла на узлісся, з якого виднілося село. Неподалік мирно паслися вівці. Вітер, насичений овечим запахом, дув від ріки і паморочив вовчу голову. Аріза пам’ятала, як люди з собаками полювали козуль, які за законами лісу мали належати тільки їй. І вона наважилася помститися. Прожогом вискочила на луг і накинулась на ягня, яке відбилося від отари. 
      Наступного дня Аріза знову появилася на узліссі. Отара в цей час паслася оддалік, але це не зупинило Арізу. І через якусь мить-другу вона знову живилася ягням.
      На цей раз Арізі довелося розплачуватись за відчайдушність. Не встигла вона до схочу наситити свій шлунок, як з боку села почулося собаче гавкання, людські крики, постріли. Залишивши недоїдену здобич Аріза метнулася в лісову гущавину.
Собаки швидко натрапили на вовчий слід, і Арізі довелося мчати щодуху. Бігла вона до знайомого пагорба. Тільки на його вершині вона вгамувалася. Та про безпеку годі було думати і вона побігла далі.
      Від можливої розплати Арізу врятувала річка, біля якої собаки зупинилися, і темрява, що швидко опускалася на землю. Після безладної стрілянини, люди зібрали собак і повернулися в село.
      Пізно ввечері  Аріза знову повернулася у свої володіння…   

* * *
На Сидора Опанасовича Затулу посипалися нарікання зі всіх боків:
      – Говорили ж ми тобі, що накличеш біду на село…
      – Ох і накоїть же нам лиха оцей вовчисько! І все через ненависть до звірини…
Чи була вина Затули в тому, що до громадської отари занадився вовк можна було різне гадати. Але те, що вовки не нападають на села неподалік лігва, знали усі. Хіба що вовк-самітник робить виняток з цього правила, бо яке в нього лігво може бути. Та й чого занаджуватися до отар, як у лісі дичини чимало. 
      У вечері того ж дня Сидір Опанасович зібрав у своїй хаті сільських мисливців. Після недовгих суперечок вирішили влаштувати облаву.

* * *
Аріза від зорі до зорі була на ногах. Спочатку вона металася по лісі, тоді бігла до пагорба, що за річкою. Та коли зрозуміла, що рано чи пізно їй прийде кінець,  подалася світ-за-очі. 
      Про спокійне життя в чужих краях годі було й думати. Ліси тут були невеликими  і бідні на дичину. Аріза засинала під звуки собачого лаю, яке доносилося з навколишніх сіл, і все частіше потрапляла на очі людей. Боячись чергової погоні, після кожної зустрічі з двоногою істотою вона переходила в інше місце і водночас все далі відходила від рідного краю. А згодом  й відпала можливість повернутися до нього. 
      Суцільна біла пелена, яка вкрила землю, була для Арізи неабиякою новиною. Вона розглядала свої сліди, які залишалися в заметах, і тривога все більше запановувала її єство. Вона ще не знала, що й інші лісові мешканці, і собаки, і люди опинилися в однаковому становищі, і що зима принесе немало бід, але пережити її можна.
      …На полі, що прилягало до лісу, стояла скирта соломи, біля якої жували обрік декілька упряжених у підводи коней.  Люди вантажили на підводи солому і вели поміж собою жваву розмову.
      Аріза хотіла повернутися в ліс, щоб бути подалі від небезпеки, але несамовитий голод зупинив її.
      Навантажені підводи одна за одною покидали скирту. Коли зникла остання підвода Аріза сумно облизалася. Але у цей час з-за скирти вийшло руде лоша.. Аріза кинулась до здобичі, та так стрімко, що лоша не встигло й оговтатись.
      Гаряча кров сп’янила  Арізу. Забувши про небезпеку, вона пожадливо шматувала здобич і опам’яталася лише тоді, коли почула неподалік голосні крики – то до скирти поверталися пусті підводи, і люди помітивши вовка, наробили неабиякрго галасу.
      Аріза неохоче покинула місце своєї трапези. На пів дорозі до лісу оглянулася. Підводи поверталися до села і це її заспокоїло.  У лісі вона безпечно брела снігом, часто зупинялася і, навіть подумувала, щоб поніжитись десь у затишку. Така легковажність її ледь не погубила. Не промайнуло й години-другої, як позаду почулося наростаюче гавкання. Аріза щосили побігла поміж деревами. Але собаки все наближалися і наближалися. Аріза безпомилково визначила, що за нею женеться шість собак, але доганяє тільки одна.
Ліс швидко закінчився, Після першого снігопаду бігти полем було ще важче, ніж лісом, і відстань між Арізою і її переслідувачами все швидше скорочувалася…
Собаки на полі теж сповільнили біг. Але  перед  Арізою виникла нова перешкода – широка ріка. Молодий лід, вкритий сніговою пеленою, ховав її русло і таїв у собі смертельну небезпеку.
      Аріза безпорадно заметушилася, але вибору не було – її доганяв великий чорний пес. Переборовши нерішучість вона зіскочила зі стрімкого обриву і навпростець побігла до протилежного берега., хоч лід за нею раз по раз потріскував. 
      Пес, який першим переслідував Арізу і теж зіскочив з берега, наляканий тріском молодого льоду, що ламався під його ногами, на мить зупинився. І цього було досить, щоб провалитися під кригу... 
      Жодна з решти собак, не наважувалися зіскочити  зі стрімкого берега. 
      Опинившись у безпеці, Аріза відчула втому і, стряхнувшись, поволі побрели до лісу.

ID:  510541
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 10.07.2014 20:59:54
© дата внесення змiн: 02.03.2017 19:54:15
автор: Т. Василько

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (646)
В тому числі авторами сайту (8) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
Синонім до слова:  Бабине літо
Маргіз: - Осіннє танго
Синонім до слова:  Вірний
Маргіз: - Вірний - однолюб
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Маргіз: - осяйна
Знайти несловникові синоніми до слова:  Вичитка
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мобілізація
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Рахманий
Mattias Genri: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Mattias Genri: - sliczna...
Синонім до слова:  видих
Наталя Хаммоуда: - Відди́х, зди́х.
Синонім до слова:  Вірний
Eyfiya: - Непохитний
Синонім до слова:  Вірний
levile: - Незрадливий Вірний
Знайти несловникові синоніми до слова:  Верлібр
Андрій Ключ: - Танцпро – танцююча проза
Синонім до слова:  Церата
Олекса Терен: - Обрус.
Знайти несловникові синоніми до слова:  видих
Enol: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Микола Холодов: - Кльова, Класна, Красна.
Синонім до слова:  Церата
Neteka: - Вощонка
Синонім до слова:  Церата
dashavsky: - Клейонка.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Церата
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Neteka: - Писана
x
Нові твори
Обрати твори за період: