Я ходила в ліс.Малину
Рвала й гарную калину.
Казочки розповідала
Навіть вовку.Обіцяла
З зайченятком помирити.
Щоби в лісі могли жити.
Щоб маленьке зайченятко
Не втікало.Оченятка
Не сльозилися щоночі.
Хай не плачуть його очі.
Такі мрії наскладала.
Казочки розповідала.
Лиш в газетах написали,
Що людей десь повбивали.
Навіть вовк мене послухав.
Навіть вітер менше дмухав.
Дощ сьогодні плакав в полі,
Як зламалися тополі.
Хоч вони були старенькі,
Та для дощика рідненькі.
Це неправда,я не вірю,
Що є люди...Люди-звірі...
Я маленька,та я знаю.
Казочки розповідаю
Вовку.Він відпустить зайця.
Відламаю я окрайця
Хліба,що спекла матуся...
Я за зайчика молюся...
Люди є звірів страшніші.
Вовк не може бути гіршим!
Зайчика чіпать не буде!
Обіцянку не забуде?
Я повірила...Я знаю:
Не чіпає вовк...Благаю!
Люди!Ви на кого схожі!
Ви не кращі звірів?..Боже...
Дуже прикро що в дитячих віршах підіймаються теми смерті, війни і т.д. А от у звірів все набагато гуманніше і простіше. Тварина вбивая щоб прохарчуватися, а людина... ну ви розумієте.
Це точно, Джаннет! 
