Коли всередині пусто, немає натхнення творити, жити, писати, то муза крадькома покидає сердешну домівку, залишивши агресію та холод на противагу таланту та власної величі. Розчленила би себе на 100500 організмів, аби повернути наснагу любити небо й власні крила, але завжди буває «то вгору, то вниз»… Опинившись на дні, я з острахом підіймаюсь з колін і затинаючись шепчу: «Гоморра…» Зруйноване місто – це залишок людської душі, яка пошматована від брехні, розпусти та неминучого життєвого розчарування. Тут азимут моїх думок в суміші з димом дають можливість відчути себе художником, який малює віршовані картини медовими акварелями та пензлем із людського волосся. Життя, мов «пояс шахіда» – річ одноразова та небезпечна, але так і манить попробувати клеймо «смертника» на присмак та розвіятись по всьому периметру людського серця. «Рабів до раю не пускають» – я це знаю, і ця фраза лоскочить мої ступні та рветься показати шлях до блаженства, оголити душу та повністю відкрись світу.
