Розділ 2.
Я люблю понеділок. Люблю, тому що можу підкреслити свою зверхність над цими заспаними, неопохмелівшимим, блідими людьми. Я можу не спати добу, і цього не помітить ніхто, навіть, якщо буду без макіяжу. З похмілля я виглядаю наче після оздоровчого санаторію. Бабуся мольфара казала, що я буду постійно молодою, але живою – не довго. Не особливо і засмучує. Надовго затримуватись тут не збираюсь.
Каблуки ритмічно стукають по коридору і виводять із себе моїх заспаних колег. Як відбійним молотком луплять по їхнім стомленим, маленьким мізочкам. Я знаю – вони мене ненавидять і бояться. Ненавидять, бо я цілий день б’ю байдики, заробляю вдвічі більше них і мене любить шеф. Точніше не мене, а мій 4-ий розмір і пружні сідниці.
Де я працюю ? В одній дуже, навіть, престижній фірмі. З етичних міркувань, промовчу в якій саме. Скажу лише те, що працюю тут не за професією, а по блату. Після університету завела гарні зв’язки і мене порекомендували старому, хтивому пердуну – моєму босу. Назвемо його Генадієм Степановичем. Старий хрін як побачив мою зону декольте, тільки й міг, що облизувати старі, порубані зморшками губи і кивати головою, як китайський болванчик. З тих пір я варю каву, відповідаю голосом тупої блондинки на телефонні дзвінки, і іноді дозволяю хтивому придурку ( типу – ненавмисно ) торкнутись задниці чи цицьок. Мені не жалко, а чоловіку приємно. Та і премія зайвою не буває.
Наш колектив складається з 13 офісних працівників. То як чортова дюжина. Кожен з них ненавидить свого сусіда і тільки й чекає, якби в того сталась якась біда. Тьфу, гадючник. Для повної картини можу описати декілька особливо противних мені персон.
Перше місце в цьому почесному списку займає Лариса Георгієвна – шістдесятип’ятирічна і стоп’ятидесятикілограмова жіночка з милим поросячим рильцем та близько-посадженими намистинками-очима. Це, так сказать, (прошу пардона за мій москальський ) «очєнь красівая, статная і умудрьонная опитам женщіна». Така собі Мать Тереза, яка знає все і про всіх, приносить смердюче домашнє печиво і п’є чай з трьома столовими ложками цукру. Також ця дама полюбляє все прозоре, яскраве, і широке. Підстрижена під каре, вона ( досі не зрозумію – для чого ?! ) вузлом зав’язує на макушці два пасма волосся ( це віддалено нагаду «мальвінку» ) і одягає прозору блузу в червоні маки на своє старе, товсте, рихле тіло. Має трьох котів, сорокашестирічну незаміжню доцю Аллочку і чоловіка-алкоголіка. Незважаючи на це, береться вчити всіх і вся навколо.
Срібло бере Антоша ( так його охрестила вищезгадана тьотя Лариса ) – худий, білявий, двометровий дрищ, в коротких штанах і начищених рудих ботинках. Мабуть, мама кожного дня натирає, перед тим як дати йому пару бутербродиків на роботу. Він мене спершу лякав. Антоша має блідо-голубі очі, білі вії, біле волосся, білу шкіру і надзвичайно велику голову. Цим всим він нагадує інопланетного гостя. Інопланетного гостя під ЛСД, бо його вчинки іноді були абсолютно неадекватними. Наприклад, коли я просила його розрукувати мені якийсь документ в 40 листів, він, щоб принести його, робив три ходки. Носив по декілька листів, а не всі зразу. Та і хода в нього була доволі таки специфічна. Довжелезні руки були опущені вздовж тіла, коли робив крок, то присідав, згинаючи коліна ледь не в половину. Це дійсно страшне видовище. Чому я дала йому 2-ге місце ? Все просто – цей ідіот був закоханий в мене з першого дня роботи і постійно докучав. Приносив чаї, цукерки, тортики, якісь незрозумілі херні скручені з паперу, зірвані по дорозі на роботу смердючі чорнобривці або пиріжки від мами. І ніяк не можна було пояснити йому, що він мені не цікавий. Тому мені довелося просто змиритись і не посилати його кожного разу, коли він шморгав носом над головою, тримаючи чергову орігамну срань.
Ну і звичайно, я не можу не згадати про нашого бронзового призера – Гаріка. Це самозакохане, гладко-виголене мудло, із смазливим рильцем і на дорогій тачці, мене не те що бісить, а я просто посміхаюсь з нього. Зросту він невисокого, з коротенькими, кривими ніжками і з брязкітливими ключами від каєна в руках. Схожий на дівчинку підлітка – не вистачало лише 2 косичок і чупа-чупса в роті. Чомусь він ( і всі довкола ) думають, що Гарік -- страшенно сексуальний і «апасний» тіпуля. Я ж в ньому не бачу ні одного, ні другого. Хіба тільки комплекс неповноцінності і особистої нікчемності. Він на протязі двох місяців збирався підвезти мене додому, очевидно розраховуючи на мінет в авто, аж поки я йому не нагрубила, даючи зрозуміти, що дітьми не цікавлюсь. До того ж він виливав на себе стільки парфумів,що як він проходив повз, то у мене свербіло в носі і сльозились очі.
Я можу вічно обсирати свої гандонів-колег, але на те треба витрачати такі дорогоцінні нерви. Тому я просто зроблю висновок :
АБСОЛЮТНО ВСІ МОЇ КОЛЕГИ, починаючи босом і закінчуючи білявою, тупою Оленкою – УЙОБКИ. І наша нелюбов один до одного була абсолютно взаємною.
ID:
492856
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.04.2014 01:15:58
© дата внесення змiн: 16.04.2014 01:27:34
автор: Єва Прус
Вкажіть причину вашої скарги
|
