- Роздягайся, - це те слово, від якого в мене з дитинства пересихає у роті і терпне тіло. Вперше я його почула від свого батька, коли мені ще не виповнилось п’яти років, - мати померла очікувано, довго, але безнадійно тримаючи двобій із хворобою: в неї був рак грудей. Пізніше я зрозуміла, що хворобу можна було зупинити, якби вчасно провели операційне втручання, але мати була однією з тих жінок, які вперто думають, що нестача грудей, тим більше однієї з них, зробить їх якщо не виродками, то мужоподібними. Небажаними. Краса переважила на терезах здоров’я, а згодом не стало і терезів.
Не знаю, чи вмовляв мій батько зробити операцію, все одно те, певно, було марною справою: жінки інколи так само невблаганні щодо своїх принципів, як і чоловіки, якщо не більше. Але я відчувала, що він її любить. Можливо, більше тіло, аніж душу. Та любов залишається любов’ю, навіть коли суперечить власному змістові: нитка є ниткою, бавовняна вона чи шовкова. Суперечність – не завжди заперечення.
Тієї ночі я прокинулась від страшного сну – тисячі чужих долонь хапали мене за шию, плечі, стегна… Цей сон лякав мене з регулярною циклічністю впродовж всього мого дорослішання. Мокра від поту , я встала з постелі і пішла до батьківської спальні, аби залізти під ковдру, притуляючись до мами і тата. Вже у коридорі щось мене насторожило – звичайну, домашню тишу час від часу розбурхували тонкі жіночі схлипування. Остаточно перелякана, я застигла на порозі кімнати. У дзеркалі трюмо, майже навпроти дверей, я побачила батьків. Мама сиділа зверху, вигнувши спину і закинувши голову назад… Довге чорне волосся розметалося між лопаток, кінчиками сягаючи зім’ятого простирадла. Батько тяжко дихав і щось шепотів, цілуючи випнуті груди…
Деякий час після маминої смерті він тримався, як міг. Працював, виконував усю хатню роботу – прав, прибирав, мив посуд, - все те, що раніше робила мама. Став напрочуд лагідним, аби я не відчувала дефіцит жіночої ласки. Намагався бути мені за двох батьків. І це в нього непогано виходило.
Пам’ятаю, як вперше при ньому приймала ванну – за життя мами він ніколи до того мене не купав. Попробувавши ліктем воду – чи не гаряча – він сказав, ніяково опускаючи очі:
- Ну що…роздягайся.
- Але раніше мені допомагала мама!
- Добре, але наступного разу ти будеш це робити самостійно. Ти ж вже доросла дівчинка, правда?- сказав він, розстібаючи ґудзики на моїй сорочці.
Не менше він ніяковів, коли намилював мене, а потім витирав рушником, що досі пахнув маминими парфумами. Згодом, після кількох разів купань, ця ніяковість поступово щезла.
Йшов час, я дорослішала, пішла до початкової школи, потім – до середньої… Жінки у нас вдома не з’явилося, зате регулярно з’являлися порожні пляшки, а попільничка під кінець дня наповнювалась догори, так що недопалки випадали з неї на стіл. Батькове обличчя часто розкреслили глибокі зморшки – ознака його багаторічного смутку. Купатися я стала сама – певно, батько вважав мене вже досить дорослою, принаймні, для цього. Але під кінець тижня, щоп’ятниці ввечері, він кликав мене до себе і наказував роздягнутись.
- Я хочу подивитись, як ти розвиваєшся.
Від нього тхнуло алкоголем і сигаретами, але я слухняно розстібала і скидала із себе сорочку. Я просто не знала, що у 14 років роздягатись у присутності батька – непристойно. Не потрібно. Заборонено. Це ж був батько. Мій батько.
Тоді він блискучими від сп’яніння очами жадібно дивився на мої груди, що вже округлились і набули форми. Він торкався їх шкіри цупкими пальцями, від того соски миттєво тверділи і настовбурчувались.
- Ти дуже схожа на свою мати, - повторював він, - неймовірно схожа…
Незабаром його не стало – повертаючись додому якоїсь з наступних п’ятниць, він не завважив авто, переходячи на інший бік вулиці. В мене часто перед очима проступає картина – пізній вечір, пішохідний перехід, ледь освітлений блимаючим ліхтарем, швидке авто і різко піднятий погляд батька на світло фар… Думаю, в ту мить він уже обіймав маму.
Цього року мені виповнилось 26, вже чотири роки я одружена з чоловіком, котрого люблю і який щоночі наказує мені роздягнутись. Нещодавно в мене виявили рак. А місяць потому я дізналась, що вагітна. Зараз я сиджу в лікарняній палаті, очікуючи черги на аборт.
Я не хочу, аби моя дівчинка була схожою на мене.
Попільниці, що закриваються (хоча б навіть банки зі скла) дуже функціональні і не тхнуть
Я нещодавно жартував про А. Джолі, що видалила груди, аж ось вона вже при смерті
Мені не імпонують аборти. Непоганий твір, дякую
Добрий вечір!
Майя Грозова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
це усього лише твір, не сприймайте його як життєву правду.
колись в мене було багато прози, але у приступі злості все знесла.
рукописи не горять, а от файли на планшеті неможливо повернути.)
я так любила їх читати 
