Ти винесеш свій рояль надвір. Місяць зачудовано дивитиметься на вас, ледве прориваючись крізь густі хмари дощу. Вона обіпреться ліктями на кришку рояля і буде дивитися в небо. Не бачитиме дощу, не бачитиме хмар… А бачитиме… просто зорі. Вони сяятимуть для неї.
Ти зіграєш для неї мелодію кохання. Просту аж до краю, складну до безкінечності, ніжну, як теплі літні ночі, легку, як дотик падаючих пелюсток… І мелодія забринить передзвоном серцевих струн, відіб’ється відлунням від кожної краплини дощу, що, падаючи на її шкіру, передаватиме їй вміст твоєї музики. У кожному уривку мелодії буде вловлювати миті, такі знайомі їй. Спалахи блискавок освітлюватимуть її спогади.
Небо заплаче ще сильніше, спостерігаючи, як вона вслухатиметься в кожну ноту, шукаючи її суть, її зміст і ціль. І вона знаходитиме. Перебираючи в пам’яті кожен момент, вона знаходитиме саме той. У кожному звукові знаходитиме тільки любов. Вона, відбившись від струн, віддзвенівши в краплинах зливи, слізьми неба огортатиме її м’яку шкіру, насичуючи світ сенсом.
А ти все сидітимеш за роялем і гратимеш для неї. Будеш наполегливо шукати її погляду в цій темряві. Будеш дякувати небу за кожен момент, коли хмари хоч на мить будуть розходитись і місячне проміння осяватиме її очі. У них шукатимеш розуміння, відповіді на цю мелодію, яку, здається, грають не твої руки, а сама душа.
Замиловано дивитимешся, як вода відблисками мільярдів діамантів скочується по її волоссю, як маленькі потічки гратимуться на її губах.
А вона все стоятиме під дощем, спершись ліктями об кришку рояля.
Нарешті ти закінчиш мелодію.
Вона відведе погляд від неба і гляне тобі в очі. У саму душу.
Підійде ближче. Обійме і сяде коло тебе.
