…торкаючись кінчиків пальців твоїх рук, я дізнавався всі таємниці і загадки цього світу…і розумів, що я єдина щаслива людина на цій Богом забутій планеті…я розкажу вам про неї: дана персона нон грата переховувалася від переслідування голодних на красу херувимів, у закапелках моєї душі…вона вклинилася туди зеленими сапфірами і багрянистими опалами…дивлячись на неї, виникало відчуття прихованої небезпеки, неначе вона завше носила з собою заточений ятаган, і за допомогою сталі вирішувала усі преценденти…саме з того часу я почав вірити, що гармонія існує…знаєте, що я вам скажу, раніше я гнався за фізіологічними параметрами, за харизмою…а забував про людяність і елементарну доброту…час виховує у генераціях людей неправильні системи оцінки реалій…не важливо, наскільки хто розумний, красивий чи багатий…а важливо, як до тебе відносяться…хоч я був далеко, від неї за сотні кілометрів…я відчував її…як її тіло трясеться від сміху, чи навпаки обличчя кривиться від болю…вона передавала свої сигнали тремтінням мого епітелію…я виходив на піратській галері в скривавлене море її надій, і ловив штиль хижацьких поцілунків та збочених обіймів…кожна зустріч інша, і ніби остання…вміння змінювати матерію, передалося нам…з часів третього Риму…я завжди хотів бути священнослужителем, оспівувати Творця, нести слово у маси…а Він бачив це і подякував мені…в небесних краплинах моєї Мекки я знайшов її…і сказав «Спасибі» акапельним співом цикад…її тіло кольору стиглого аметисту, казкового каменя, що квітне на берегах Нілу…вона ходить повільно, ніби впевнена в собі аристократка, а руки такі м’які неначе шовк, що плетуть в Дрездені…вона любить запивати народний фольк, кавою з корицею…інколи її пробиває на креативний хавчик і вона бодяжить віршики…остерігається злих поглядів і незручних обставин…вона дев’ять кроків до досконалості…я готовий отримати шрами і гематоми, якщо вона буде ініціатором цих бійок…не знаю, чомусь відчуваю баланс коли вона поруч…вона щось посереднє між фісташками і Третьою світовою…неповторний вакуум воскреслої Антлантиди…
