Падав сніг, обіймаючи місто за плечі.
В цій холодній, промерзлій, грудневій імлі
Я тобі говорила неприязні речі.
Ти мовчав і неначе не вірив мені.
Говорила про те, що ми більше не пара,
Що втомилась і хочу змінити усе.
Грудень кожен мій звук обертає на пару,
Разом з вітром і снігом у вічність несе.
Я чекала на тебе, ставала на варту.
Все було зрозуміло без жодних вагань…
А годинник на кухні вицокував мантру:
«Забувай-забувай-забувай-забувай…»
Доки ти підіймався до мене по сходах
(Третій поверх, а нібито вічність іти!),
Я складала валізи, шукала в комодах
Твої речі, слова, обіцянки, листи…
Ти постукав у двері, втомившись у мандрах,
Я впустила тебе, як впускають грозу.
Це було, як в кіно. Зазвичай на цих кадрах
Хтось по той бік екрану пускає сльозу.
Повертайся назад! Прощавай, Менелаю!
Відновити цей міф навіть грудень не зміг.
Все на світі – невічне. Кохання минає.
Все мине. Всі зітреться. Розтане, як сніг.
