снігу душа –
біла…
цьогоріч
у особливо натхненну силу
вступила:
долину –
песцями срібними,
накликала-заселила…
кру́пнозерни́стим ся́євом
запорошила…
гостро-ламані риси
світу людського – ізгладила,
заокругло-пом`якшила,
злагідни́ла…
на усе – ризу
парчевоткану святу
біло-з-відливами-золоту
опустила –
прагнення… свідчення про Чистоту…
істинну Красоту…
...іссопом обіцяним окропила
…мій горо́д, уся долина і схили –
як Чаша Грааля – через вінця – біло…
біло-біло -
пухнасто…
як безтілесний дух,
пливу, загрібаючи пух,
невидимим настом…
хочеться впасти
у необмежену
білість пухку…
падаю…
зорі так падають
у душі філіжан-ку,
переповнену щастям…
лежу…
атла́с і оксамит
білі –
невагомо погойдують
плавно-обтічні лінії
і краї
фізичного мого тіла…
повнота життя!
радість снігобуття! –
у плоть земну проникають:
мене
на сніжинки окремі
живі
довершені –
розсипають…
теп-ло…
як у тиглі,
плавиться у мені
невидиме срібло…
спостерігаю…
вся –
на окремі сніжинки розсипана –
сяю…
у пелюстках
білого блиску-вогню –
тихо бриню…
ніби псалми співаю…
ефіром витаю…
снігобуття
у людино-життя-сприйняття –
вплітаю…
наразі
радісно відчуваю:
жито моє
озимо-городнє
мною-ковдрою-білою
вкрите,
мною –
пухово-теплою
обігріте
повільно вві сні підростає…
росте!
і сниться йому,
несвідомому,
сниться щось –
поза формами і умовами,
понятійно щось – золоте!..
до урожаю...
…лежу
на шматинці моєї землі,
занурена в пух лебединий:
жива,
щастям наскрізь пронизана
невагома сніжино-людина…
серед атла́су білого,
безтурботно лежу:
атла́с білий –
ані бганочкою
під собою не бри́жу…
вольготно лежу –
хрестом…
розкинувши руки…
звуки…
сторонні якісь… чужі –
утробно-ущільнені звуки…
розсуваючи
небо кри́лами –
напружено-м`язо-си́лими –
важко несуть себе
понад нами –
людино-біло-снігами –
класичних два чорних круки…
(…скільки марних зусиль
у порівнянні з нами –
невагомо-людино-снігами…)))
перший минув
і нічого примітного не побачив…
але другий – услід йому,
чую,
двічі коротко кряче…
і перший, ведучий, крук
зійшовши із курсу сво́го
прямого,
рішуче зайшов на круг…
на круг – наді мною,
живо-ю…
хрестом на снігу
розпласта-но-ю…
ворухнулася –
тої ж миті крук
обірвав
чорно-спіральний свій
недовершений круг,
вернувсь
на прямий маршрут
мова кру́ча –
не наші слова,
але –
я почула,
як перший
кинув товаришеві,
зневажливо-односкладно: «Жива…»
і наліг на крило…
ніби й нічого між нас не було…
я
все зрозуміла…
але…
такій
«взаємопроникності»
зовсім чомусь не зраділа…
…може, дещо поспівчувала…
круків
поглядом провела,
встала,
не обтрусившись,
до хати борзенько пішла…
14.01.2013
ще захотілось добавить: "Хугин и Мунин — пара воронов в скандинавской мифологии, которые летают по всему миру Мидгарду и сообщают богу Одину о происходящем. На древнеисландском Huginn означает «думающий», а Muninn — «помнящий» (или «мысль» и «память» соответственно).
Вороны упоминаются в таких литературных памятниках Скандинавии XIII века, как Старшая и Младшая Эдда, Круг Земной, Третий грамматический трактат Олава Тордарсона, а также в скальдической поэзии.
В этих произведениях Хугин и Мунин описываются как служащие Одину вороны, которые садятся на его плечи и снабжают его информацией. В Круге Земном рассказывается, как Один наделил воронов речью. Роль Хугина и Мунина как посланников верховного аса связана с традицией шаманских практик и с общей символикой германских народов, изображающих ворона источником скрытых знаний.
«Старшая Эдда», «Речи Гримнира»
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую Вам, люба Віточко... колись фільм такий був - про отакого містичного ворона... радянський фільм... я його десь в дитинстві чи ранній молодості по телевізору один раз дивилася... більше його не повторили... схаменулася цензура, зрозумівши, що то не зовсім казка... у Прибалтиці десь фільм той зняли були... класний фільм... до цих пір значення його у мені не стерлося... от Ваша ця інформація одразу ж пов"язалася з тим фільмом... тамЮ правда, був один ворон...
а ця моя "парочка" справді схожа чимось на "Ваших" "Хугина и Мунина"... у такому разі - значеннєвий фінал цього мого вірша надзвичайно поглиблюється... дякую Вам!
а мені бачиться ,що Ви ,Валю, вказуєте нову тенденцію в поезії -поезії майбутнього.саме такою уявляю її - гармонійне поєднання людини і природи ,незавуальованість і глибинно-фантастичною .може нащадки назвуть її космопоезією? ХТО ЗНАЄ.А поки-що доторкнуся і я до отієї сніжиночки - заберу собі в обране . це чудо . дякую.
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
люба пані Олю! безмежно і щиро вдячна Вам! цікаво, що в одній із відповідей на коментар до цього вірша, я зізналася, що намагалася насамперед передати те чисте відчуття радості, яке переживалося в даній ситуації, але таке завдання, чи надзавдання, виконати не вдалося... і висловила думку, що, можливо, поезія майбутнього сягатиме таких можливостей... і от Ви також - про поезію майбутнього написали мені... це дуже цікаво... ніби всі ми - у якомусь спільному середовищі (полі) перебуваємо і часто чуємо думки одне одного... це здорово!
Така прекрасна сніжно-біла ейфорія! Таке дивовижне відчуття снігу, гармонійного єднання з чистою пухнастою білизною! Навіть тінь круків не розвіяла це душевне піднесення, цю окриленість!
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
мммм.... саме так усе і є насправді прекрасно, як на цій чарівній ілюстрації! дякую, Наталочко! просто чудо... да... це вона... біла душа Красоти і Чистоти... пухнастості...
дякую Вам, люба Наталю... і за відгук Ваш теплий, і за зиму Вашу - вишукано-прекрасну... вдячна... щиро...
Осяйно-чисто-піднесено! А ті круки хай їдять і саджають горіхи
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую... це, либонь, компенсація після тих ігва-людей... інколи, може, і не хочеш казати - а чомусь - мусиш... це я про ігв...
а душа снігу - отаке у нас вийшло "контактне" знайомство...
круки.. що ж.. у них своя функція і місія... і вони її виконують... я не зневажаю їх за їхні "гастрономічні" вподобання... вони - НЕ вбивабть... їдять те, що вже ні на що більше не годиться... тканини... не пригадаю точно де саме, але є тадиція - хоронити усопших у своєрідних "кормушках" у горах - щоб пташки з"їли... те, що належить пташкам... грифам там і іншим, хто полюбляє такі речі...
Чудове взаємопроникнення... А крукам хай довго ще не таланить... Білими і пухнастими, як душа снігу, їм все одно не стати... А тепло душі хай береже кожну сніжинку вашого таланту...
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
пане Василю - вдячна! тепло Ваших слів... уваги Вашої...
а стосовно круків, є там у віршеві рядочок, який майже нічого не означає - що я їхньому розчаруванню майже поспівчувала... оце і було найдивовижніше відчуття - я справді ніби саму ли крихітку десь в глибині дивних інколи реакцій моїх - їм... ну, ніби поспівчувала - що - не те... "піра" не буде - жива...
може вдасться точніше передати той несподіваний нюанс ось цією цитатою із Маяковського, якого любить мій син...
люблю зверье
увижу собаченку -
тут возле булочной одна:
сплошная плешь,
сам из себя готов достать печенку
не жалко, дорогая, - ешь!
…лежу
на шматинці моєї землі,
занурена в пух лебединий:
жива,
щастям наскрізь пронизана!
невагома сніжино-людина…
Мабуть до врожаю
Цікаві думки у вас Валентино
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую, пані Галино... це навіть дії - справді пішла на город мій - біло-пухнасто сонний - у снігу "повалятися"... отака історія з того вийшла... відчула себе зграйкою сяючих сніжинок...
не знаю, чи відчув себе людиною (мною...) сніг...
а до врожаю - бо житам моїм, підсніжним зараз, мною і снігом зітрітим - сниться щось "понятійно-золоте"... - житня солома, колоски і золоті відливи достиглого зерна, мабуть, бачить моє молоденьке озиме жито у снах своїх...
містика ... краса... тиша...занурення...дихання...
хрум, хрум, хрум, пішла, в хату понесла білу душу...
я провалилась в читання мов у казковий смух!
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
учора, Віточко, посеред города свого, а отже, оскільки зараз ніяких меж нема - посеред усієї долини у снігу купалася... в шубі, звичайно... сусіди.. а, подумала, їм не звикати...
отак все і було.. а тоді два тих круки - вони постійно цим маршрутом літають... але - розумієте, чого вони кругом наді мною пішли... другий сказав першому - "дивись.. лежить..." цікаво, що я це не розумом зрозуміла, а якось так - понятійно... і... розчарування їхнє... і моє щось сіреньке таке у відповідь... але не страх і навіть не відраза.. таке щось... ну, так заведено, ніби... хоча - одразу ж додому потягнуло... під дах... під захист...
насмішили Ви мене оцим "...хрум, хрум, хрум, пішла, в хату понесла білу душу... " - класно...
жива,
щастям наскрізь пронизана!
невагома сніжино-людина… О, цей стан... який він бажаний, стан гармонії, спокою і безпеки, і впевненості в тому, що ця білосніжність безкінечна
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
отже, знаєте всі ці музико-світо-польото-радості непередаванні! радію, люба пані Лукіна... так... впевненості в тому, що ця білосніжність безкінечна...
дякую Вам...