|
Ще не зовсім прокинувшись, Ілля майже біг порожньою вулицею, поспішаючи на перший автобус. Легка спортивна сумка за плечем – єдиний багаж студента-п’ятикурсника. Ілля вже давно не брав гроші у батьків, заробляв сам. Взагалі, вважав, що чоловік завжди знайде роботу, тим більше, в Києві. Учився у технологічному, хоча розумів, що знайти зараз роботу за спеціальністю майже неможливо. Та то нічого, руки з правильного місця ростуть – не пропаде.
Звивиста стежка стрімко дерлась нагору – до зупинки: автобус у село не з’їжджав. Опинившись на самому верху, Ілля застиг від захвату: осяяна першими променями сонця, ніби напівпрозора, марилась золотокоса незнайомка. Висока і тоненька, вона вся світилась крізь білосніжну легку сукню, тонкі риси обличчя надавали схожості з Мадонною Ботічеллі, русяві кучерики обрамляли усміхнене замріяне обличчя…
Невідомо, скільки б ще Ілля витріщався на дівчину, якби не знайомий голос, що вивів хлопця із заціпеніння:
– Привіт, Ілько! Ти теж на Київ?
Тільки тоді він помітив Галю, колишню однокласницю. Вона навчалась у столичному медичному виші, інколи вони разом добирались після канікул чи вихідних. Галя познайомила Іллю зі своєю подругою – Лесею, з якою вони жили в одній кімнаті гуртожитку.
Ілля був веселим хлопцем, не дуже балакучим, та з ним ніколи не було нудно. А тут усю дорогу був якимсь мовчазним і замріяним, так що Галя, яка спочатку з нього підсміювалась, навіть затурбувалась, чи він не захворів. Але Іллі ніколи ще не було так хороше: поруч в автобусі сиділа найпрекрасніша у світі дівчина, її золотаве волосся торкалося його обличчя, коли він нахилявся, аби щось спитати, він відчував тепло її плеча, і це тепло розливалося у самому серці. Хлопець був по вінця наповнений незвіданим досі почуттям і мріяв, щоби дорога до Хмельницького ніколи не кінчалась…
На вокзалі Ілля допоміг дівчатам з сумками, пригостив морозивом і, хоч його місце було в іншому вагоні, допізна сидів у їхньому купе, не в змозі розлучитися з Лесею. Милувався дівчиною і дивувався, які ж вони з Галею несхожі: та не замовкала ні на мить, недарма в школі дражнили Сорокою. Весела і говірка, запальна і пустотлива Галина була повною протилежністю ніжній, романтичній Лесі. Зовнішність тільки підкреслювала їхню несхожість: Галя була середнього зросту, струнка, але міцної статури, смаглява, її чорне від природи волосся постійно змінювало колір (дівчина була то блондинкою, то рудою, то навіть яскраво-червоною із зеленкуватим «пір’ячком»), модні стрижки змінювали її до невпізнанності – Галя любила експериментувати. А Лесі не потрібні були стилісти: вона ніби зійшла з обкладинки модного журналу – надзвичайно граційна, висока і тендітна, природна краса не спотвореного косметикою обличчя і розкриті для всього незвіданого прекрасні очі…
Так, це було кохання з першого погляду. Ілля зустрічався з дівчатами раніше, але, побачивши Лесю, вперше відчув, що вона – саме та, єдина, створена для нього, його половинка…
Ледве дочекавшись суботи, поїхав на інший кінець Києва, де був розміщений Лесин гуртожиток. Галя радісно його зустріла, годувала пиріжками і поїла чаєм, а потім сама запросила у кіно. Ілля цілий вечір провів з дівчиною, так і не насмілившись запитати про Лесю. І потім не раз приїжджав з надією зустрітися з володаркою своїх снів, натомість проводив час з колишньою однокласницею.
Випускні іспити, робота над дипломним проектом – дні летіли за днями. Якось під кінець сесії зателефонувала Галя і спитала, чи він не їде додому на вихідні, бо вони з Лесею вже закінчили навчання і трохи відпочинуть у селі. Ілля нетямився від щастя! Одразу після захисту, не дочекавшись навіть вручення дипломів, полетів додому. Вдома на нього чекала ще одна радісна звістка: його найкращий друг Орест одружується і просить його бути старшим дружбою (так у нашому селі називають весільного шафера). А сьогодні – заручини. Ілля йшов на свято, радіючи за товариша, і щасливий від того, що ввечері піде до клубу і зустрінеться з Лесею.
Привітав Ореста. Друзі обнялися.
– То хто ж наречена? Чому я не знаю?
– О, Ілюшко, вона тобі сподобається! Вона дуже гарна! Та зачекай, сам побачиш!
– Її батьки вже приїхали? Щось я нікого не бачу.
– Ні, вона сирота…
Вже не чуючи Ореста, Ілля дивився на Лесю, яка як раз заходила до зали. Десь позаду була Галя, але він бачив лише милу посмішку коханої, яка дивилась, здавалося, лише на нього, йому усміхалася, до нього линула… Ілля вже зробив пару кроків їй назустріч, аж раптом кров відхлинула від обличчя і хлопець застиг на місці: Орест обнімав Лесю, цілував її рожеві вуста… Закохані підійшли до зблідлого Іллі. Не помічаючи його збентеження, Орест знайомив наречену з найкращим другом, а той не міг видушити з себе ні слова.
– Та ми вже знайомі, – приязно посміхнулася Леся. – Минулого разу, коли я була в тебе, Ілля їхав з нами до Києва.
Вона ще щось розповідала, навколо розмовляли люди, грала музика, та Ілля не чув нічого, крім ударів власного розбитого серця…
Не затримавшись удома, Ілля завербувався на роботу до Норвегії. Потрібні були працівники на нафтодобувну платформу. Робота складна і небезпечна, зате платять добре. І немає часу на гіркі думки і оплакування зруйнованих надій…
Повернувся через два роки, змужнілий і загартований. В Ореста нещодавно народився син, і він попросив найкращого друга стати Сашкові хрещеним батьком. Ілля погодився. Він уже міг спокійно дивитися на Лесю, заморозивши почуття до неї і загнавши їх у найдальший куточок серця. Що може бути святішим за дружбу?
Ілля купив квартиру в райцентрі, гарну «іномарку» – і освідчився Галині, яка після закінчення вишу працювала у районній лікарні дільничним терапевтом. Галя з радістю погодилась, хоч і не згадувала про нього останні два роки.
Ілля був гарним чоловіком, працьовитим, непитущим, уважним – мрія кожної жінки! Галина була по-справжньому щаслива і незабаром подарувала чоловікові донечку. Назвали маленьку Марічкою, а за куму взяли Лесю.
Обидві родини жили дружно. Найкращі друзі, двічі поріднившись, стали ще ближчими. Жінки працювали в лікарні, от тільки Леся – звичайним лаборантом, адже після заміжжя залишила медичну академію – Орест наполіг. Та Леся і не шкодувала: колектив був приязним і товариським, робота – нескладною, зарплатні на косметику вистачало – іншим забезпечував чоловік. Спочатку, правда, доводилось добиратися з села дощами і віхолами, та згодом Орестові батьки допомогли придбати квартиру, до того ж по сусідству з Іллею і Галиною. Так і жили вони великою дружною родиною, завжди разом.
Той доленосний Новий рік святкували в Орестовій квартирі. Ніби все, як завжди: смачні страви, веселі танці, подарунки під ялинкою. Десь після першої, коли Сашко з Марічкою вже терли кулачками очі, Орест згадав про феєрверки, залишені в машині. Гараж був далеченько від дому, тому Ілля запропонував другові компанію.
– Не варто залишати квартиру без чоловіка новорічної ночі, хтозна, які посівальники можуть завітати, – пожартувала Галя. – Доручаємо тобі Лесю і дітей. А також усе майно в обох квартирах! – прокричала вже з порога.
Залишившись на самоті з Лесею, вперше за десять років знайомства, Ілля трохи розгубився. Проте випите давалось взнаки, в голові ледь шуміло, тому чоловік вийшов на балкон освіжитись. Небо мінилось вогнями салютів, звідусіль лунав веселий гомін, тріскучий морозець забирався під святкову сорочку – і Ількові раптом здалося, що він знову в морі, збиває сокирою кригу з обладнання на платформі, кожним ударом забиваючи образ коханої дівчини все глибше і глибше…
Повернувшись до кімнати, допоміг нарізати торт та розкласти цукерки і, поки напівсонна малеча напихалася солодким, запросив Лесю до танцю.
– Дякую, от тільки дітей спати покладу, – лагідно посміхнулася жінка.
Поки Леся влаштовувала і присипляла малих, Ілля сидів у напівтемній вітальні з келихом шампанського, розглядаючи крізь кришталь і міріади бульбашок навколишній світ, який мінився в його уяві та знову ставав барвистим. Він знав, що ніколи не зізнається Лесі у своєму коханні, не руйнуватиме їхній дивом влаштований світ гармонійних стосунків. Проте вперше за всі роки ясно відчув, що ніколи не переставав кохати цю жінку, але кохав віддано і свято, не ревнуючи, не бажаючи лиха її чоловікові, навпаки, піклуючись про родину, а найбільше – про її синочка, якому став батьком, хай хоч і хрещеним…
Прокинувся раптово, ніби щось кольнуло в серце. Вітальня була порожня. Леся теж задрімала на дивані біля дітей. Майже п’ята година ранку. Орест з Галиною так і не повернулись. Занепокоєний, Ілля заглянув до власної квартири – нікого. Зачинивши обидві квартири, чоловік поспішив до Орестового гаража. Те, що він там побачив, не могло наснитись у найстрашнішому сні…
Розкинувшись на розкладених сидіннях «дев’ятки», голі Орест і Галина були мертві. Мабуть, заснули з увімкнутим мотором, недостатньо зігріті алкоголем і тваринною хіттю…
Викликавши «швидку», Ілля намагався вдягнути дружину і найкращого друга, тіла яких уже почали дерев’яніти. Перебуваючи в шоковому стані, не замислювався над трагікомічністю ситуації, над тим, що залишився вдівцем з 8-річною донькою, – розпачливо думав тільки про те, як повідомити Лесі цю страшну звістку, як вона житиме після цього, адже в неї – ні батьків, ні брата чи сестри…
Уникнути поголосу не вдалося. Проте Ілля і Леся стійко переносили всі ці співчутливі або глузливі погляди, перешіптування за спиною, а то й прямі питання. Спільне горе не розділило ненавистю, а навпаки – об’єднало їхні осиротілі родини. Спочатку Сашко лупцював кожного, хто наважувався вколоти його чи Марічку дошкульними словами стосовно ганебної смерті батьків, та після розмови з хрещеним перестав звертати увагу на дурнів, і все потроху забулося.
Ілля хотів лишити роботу (був далекобійником), щоби доглядати доньку, але Леся відмовила, забираючи похресницю до себе, коли він був у відрядженні. Так і жили більше трьох років: Ілля заробляв гроші, утримуючи обидві родини, Леся піклувалася про нього і дітей. Кохав її все сильніше, але не наважувався навіть торкнутися, щоби не зруйнувати пануючої між ними ідилії.
Якось перед 8 Березня радився з Марічкою стосовно подарунку для хрещеної, і та несподівано запитала:
– Татусику, а чому ти не одружишся з мамою Лесею?
Поки, остовпівши, підбирав слова, донька додала:
– Ми з Сашком уже все придумали: потрібно пробити стіну з нашої вітальні до їхньої – вийде величезна квартира! Вам спальня, нам з Сашком по кімнаті, лишається ще одна – для вашого спільного маленького. Тільки не тягни, татусику, бо вийдете з дітородного віку. До речі, Сашко питав маму: вона згодна!
Так і не промовивши ні слова, Ілля довго кружляв вулицями міста: потрібно було прийняти рішення. Звичайно, він був згоден з донькою, але ж Леся ніколи не давала йому надії. Що ж робити? Освідчитися – і зруйнувати усталені стосунки, ілюзію родини чи й далі мовчати, втрачаючи дорогоцінний час щастя?
Так нічого і не вирішивши, повернувся додому. За звичкою, пішов одразу до Лесиної квартири. Всі були на кухні.
– Татусику, де ти так довго? – зраділа Марічка. – Вечеря майже готова!
Леся смажила млинці. Духмяний запах меду розливався в повітрі, млинці лисніли золотистими боками, діти дружно накривали на стіл, змовницьки переморгуючись. Кохана жінка, розпашіла від плити, солодка і жадана, з німбом янтарного, медового волосся, повернулась до нього і лагідно посміхалась:
– Ілюшо, я вже почала хвилюватись…
Сам від себе такого не чекаючи, Ілля підхопив Лесю на руки і закружляв по кімнаті, вигукуючи:
– Кохана, будь моєю дружиною! Я покохав тебе з першого погляду і на все життя!
Леся щасливо сміялась, обнімаючи його за шию. Не чуючи від мами відповіді, діти стрибали навколо батьків:
– Мамусю, погоджуйся! Татусику, вона згодна! Та поцілуйтесь нарешті!
Їхній перший поцілунок був медово-солодким – початком нового щасливого життя…
01.07.2012 р.
ID:
390039
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.01.2013 15:06:01
© дата внесення змiн: 05.01.2013 15:06:01
автор: Маргарита Шеверногая (Каменева)
Вкажіть причину вашої скарги
|
