Сиділа, вдивляючись у вікно. Руки чомусь постійно мерзли. І мабуть не мало значення що вже настала зима. Душа здається мерзла вже давно. На підвіконні горня з чаєм. А за вікном сніг. Колись так любила чай з жасмином, але зараз здавався якимсь гірким. Ще гарячий… Притулилась ближче до батареї. На секунду відчула тепло. Ні, не потрібно… Нехай краще так як є. Сьорбнула чаю… Згадалась минула зима. Або й усі зими в житті. Таке враження що на якийсь час серце вкривається кригою. І все чекає сонця щоб відчути як краплинки невідомої рідини стікають додолу. Ні, це не сльози. Вже давно все виплакала і вистраждала. А десь там кудись поспішаєш ти. І все думаю чи згадуєш про мене. Чи пам’ятаєш мої очі і усмішку? А ще поцілунки і ту пристрасть що буває між нами. Не завжди, не хочу… Не хочу стати іграшкою у руках цілого світу і жити за тими дурними правилами. Придумай щось інше. Сховай мене десь глибоко у своєму серці, десь там де б могла відчути його стукіт і тепло, де не буде морозу, зими і розчарувань, які немов цунамі навалюються на мене. Я гублюсь у їхньому вихорі і не знаходжу виходу. А потім опиняюсь десь в невідомому мені раніше місці і закриваюсь зсередини. Так щоб не чіпали мою сутність і не ятрили душу. А ти все говориш що я мовчу, що іноді плачу від такої дрібниці і не сплю ночами. Та ти просто не розумієш як воно бути не таким як всі, як бачити ті жахливі сни і воліти не спати більше ніколи.
А за вікном вже давно темно. І не смакує більше холодний чай. Телефонний дзвінок і тепле відлуння твого «кохаю». Просто холодно дуже…
Кохання Вам! 
