“Кожного дня я засинаю із нічними кошмарами на повіках. Кожен порух вій пробуджує самі найбільші страхи моєї нікчемної душі. Вони тихо сплять під ніжною ковдрою спокою, аж доки очі не поринають у полон сну. Тоді приходить розуміння того, що навіть уві сні я не можу належати сама собі. Я завжди була чиєюсь власністю. Моє власне існування ніколи не було сенсом мого серця. Здається, що кожен, хто дихає і належить до сірої буденності має право заявити на володіння мною. Звичайний людський егоїзм. Тисячі очей, які посміхаються світанку, розпочинають день з мого імені, яке застигає восковими краплинами на устах. Я- Рубікон, який необхідно перейти, щоб отримати схвалення та згоду для усіх бажань та намірів. Я маю отримувати їх заяви на ухвалення такого рішення. Тільки Я!! Вони ж зобов’язані чекати на мою відповідь. Яку?? Позитивну?? Негативну?? Чи може ігнорування?? Чого чекають усі, коли йдеться про їх інтереси та примхи? Наївно вірила, що зможу подарувати кожному ту бажану відповідь зі знаком «плюс», але чим більше віддавала, тим менше лишалося мене самої. З роками моє обличчя почало вицвітати, перетворювалося на бліду подобу примари, руки ставали тонкими, прозорими і подекуди закрадався страх, що одного ранку мої повіки не матимуть сили, щоб побачити світанок. Моя хвора, депресивна уява малювала картинки майбутнього існування, які наче німий фільм пролітали перед очима. Сірі… Виснажені… Спотворені втомою.... Розгублений. Ось таким був настрій цього фільму. А чого ж чекати від душі, яка перетворювалася на привиду? Про які фарби можна було говорити? Все непомітно зникало. Тихо, квапливо усі кольори мого існування скрадалися понад стіною, аби не наштовхнутися на думки, виходили у причинені двері. Жодних прощальних записок, ніяких сентиментів, вибачень. Нічого… Лишали тільки старенькі капці, в яких колись вони сиділи у м’якенькому кріслі, попивали чай, розпитуючи про нові історії мого прожитого дня. Лишилися тільки капці…. Брудні чашки на столі, крихти печива і уривки задумливих поглядів, які не встигли помітити зникнення своїх власників. Прийшла самотність. Понура, зневажена, адже розуміла, що ніхто не простягне руку допомоги, не зігріє своїм теплом, лишень залишить співчутливий погляд на плечі і зникне. Відтоді почало формуватися розуміння, що зверхній егоїзм допомагає триматися на поверхні життя, тримаючи тебе за руку, аби не провалитися у темряву забуття. Сидячи у пітьмі весняного вечора я намагалася знайти його адресу у довжелезному списку моїх візитерів, які колись наважувалися вимагати від мене бажаного дарунку. Так минали години, декорації за вікном змінювалися, чай втратив свій аромат, пил поволі полонив мої книги і зморені фіранки опустили руки. Думки…Пошуки….. Егоїзм…. Чи був він у тому довжелезному списку?? Здавалося, що він занадто самодостатня особистість, аби вдаватися до прохань. У його руках було все, чого тільки бажала розпещена уява. Все!! Розумієте?? Для нього я була непотребом, що лишився на узбіччі життя. Що ж тоді лишалося?? Змиритися та існувати далі? Такий вихід був для мене ідеальним. Серце поринуло у байдужість, думки закостеніли і зіниці застигли, дивлячись на циферблат годинника. Відмирання душі крадькома заходило до мене, теплі пальці торкалися чола, заколисуючи думки.
Боляче!!! Хруст кісток порушив тишу навколо і нажахане серце відкрило очі. Біль!! Це все, що я відчувала у ті хвилини. Хтось нахабно схопив мої руки, поволі обійми крокували до шиї, до вух долинали грізні слова, що розривали тишу навколо. «Ти обіцяла мені подарувати те, що я просив!! Де ж воно?! Я чекаю на нього роками?? Ти- егоїстка!! Живеш своїми бажаннями, в той час як інші чекають, коли ти звернеш увагу на їх прохання. Егоїстка!!»,- волав хриплий голос поруч. Його міцні обійми тримали, наче лещата, крадучи кожен вільний подих. Мою душу вирвали зі сну і вкинули у багаття реальності, нагадуючи, хто я така і для чого існую. Біль проникав у кожну шпарину душі. Я знову повернулася до буденності. Ось я, стою на порозі нового світанку. Моя сповідь лишає крапку, далі маю йти сама.
Запитаєте мене, хто я така? Я- ваша МРІЯ!....
Бувайте”
Неожиданный "ход конем"... Пришлось перечитать второй раз уже с позиции "действующего лица", которое открыло это лицо лишь в конце... В первый раз хотела возмутиться по поводу никчемной души (нельзя так о человеке), эгоизма, который обязательно должен быть присущ (не путать с эгоцентризмом!). Ну, а если мечта... Как часто мы сетуем, что мечты не сбылись, а что мы сделали для этого, может, недостаточно "подпитывали" свои мечты, недокормили их, что они зачахли на корню? Хорошее эссе, хотя и небесспорное...
ЗЫ:В предпоследнем абзаце желательно исправить "грузинский акцент": "Живеш своїми бажанняМИ"
філософ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
для початку дякую, що приділили увагу моїй писанині знаєте,я очікую на Ваші коменти з великим нетерпінням, для мене Ви стали цензором, хорошим і влучним=)за це Вам дякую=))а стосовно мрій, то коли писала згадувала одну людину...він каже, що його мрії відмирають, чомусь він наштовхнув мене на такий образ мрії....правду Ви кажете, мрію ТРЕБА плекати, ніжити і вірити у нею, докладати зусиль=))
))щиро дякую
