Сьогодні сіла на балконі,
Чай і шоколад я смакувала,
І дуже дивно, що тебе з самого ранку я згадала.
Подумала спокійно, щоб де ми не були,
Для мене аж ніяк не зміняться часи.
Постійно буду тебе я відпускати,
Тихенько піклуватися, дружити,
Проте ні секунди не тримати.
Я чула шум машин як музику буття,
І розглядала далі свої всі почуття.
Так я може мазохіст,
Але ж який у мене до цього хист!
Така уся на вигляд збоку вільна,
Незалежна жінка всім привітна.
Насправді ж десь я сяду у кафе,
Обід і кава, все таке,
Та знову мимоволі згадаю я тебе.
Цікаво стане чи живий, здоровий,
Цікаво, як складеться твоя доля.
І знову в інтернет зайду,
Прочитаю так звану всю твою "інфу".
Задумаюсь напевно ще хвилинки так на три,
В умі скажу, що не моє, і відпусти.
Доп'ю я залпом кофеїн,
Та побіжу туди де справи наче героїн.
Але ж я ввечері прийду,
Так втомлено до кухні я зайду.
В велику кружку заварю я чаю,
Та знову в голові зловлю, що я скучаю.
Мене напевно збісить це,
Та знов сваритиму себе.
Проте, у ці ж самі хвилини,
Писатиму вже я тобі,
питатиму "ти як, живий?".
Можливо я тобі це повідомлення зовсім не пошлю,
Та знаю точно, що хоч наберу.
Я втомлено закрию знову очі,
Всі події спільні пригадаю,
Закрию ноут, та доброї ночі побажаю.
А зранку знов скажу сама собі,
Які б то не були часи,
Нічого не зміниться в мені.
Я далі буду турбуватись,
Думати про тебе й хвилюватись.
Проте як завжди відпущу,
Такій якісь кращій аніж я,
І просто буду рада, бо напевно не твоя.
