|
29 липня 1911 року
I
Сьогодні, випивши чаю на світанку,
Відчула дивовижний спокій у собі.
Це файно: смерть шукає мене змалку,
Але невже не чує мого серця бій?
Відверто кажучи, соромлюсь жалю,
Я сильна, я здолаю біль,
Хай сотні, тисячі кинджалів
Порушать мій душевний штиль.
Обурюють туманні альбіони – суми,
Їх облишаю за плечима,
Попереду ще легіони , дюни,
Блищать криштальними очима.
Журбой полонена свідомість, відроджує простір узлісся.
Рідного берега натомість , гірська далечінь Кутаїсі.
Дарма не втратила задушливого літа -
Жага до дому – стимул , щоб творити,
Ця ностальгія з викривлених літер,
Ця боротьба тримає мене тут, це не слова на вітер.
II
Чарівний ліс розчинює серпанок,
Струмковий бренькіт і дзюрчання річки-
І правесна життя в цей передранок ,
Застигла в спогадах моїх навічно.
Дух трав’яний позбавив тями,
Пухнасті дерев’яні руки
Перста свої до мене тягнуть,
Передбачаючи розпуку.
Похмура, загорнута в шепіт сутінків безодня хащі
поглинає світ,
З-проміж павутиння крон рожевошовкова зоря-ледащо
відпускає якорі.
Таємниче філін гукає – й не таке примариться,
Там Водяника не слухає – там Русалка бавиться.
Каламутить воду у ставку квітучім,
Не шкода їй вроди парубків співучих.
Мавка – ще істота з міфів стародавніх,
Спить коло болота у вербі осяйній.
Солодко їй спиться, бо вона не знає,
Як доля дівиці життя царівни поламає.
III
Людські мінливі почуття уразливими роблять та слабкими,
Приречені до забуття, як кораблі , що плили проти хвилі,
Пробоїни це в наших трюмах, що врешті нас і потопили.
Сопілки музика кохання в Мавці пробудила,
Для неї хлопець Лукаш – відкриття та диво.
Зійшлися два світи у власнім світі цілім,
Об’єднані мости – нема альтернативи.
Грайливе щастя та стрімке палання
За межами безглуздих заборон
Випробування побутом не подолали -
ущухли, і кінця почався марафон.
І суть зрадлива чоловіча
покинула приховані у темряві кути-
Розчавила святе та вічне,
Роздерла серце в клапті, на шмати.
Люди-не глибини , не гірські хребти,
Щоб , підкоривши, покидати назавжди,
Блукаючи у пошуках нової висоти,
І далі вгору йти, позаду залишаючи хрести.
Лоскотять вибухом барвистим
Осінні фарби, випивши все сонце літа,
Ввібравши в землю спалах дивоцвіту,
Співають діферамби променисті.
Хитає ряску вітер змін, вальсують пір'я золоті
Це голос вигуків зими- останній лист вже полетів.
Дмухає сумом простір, зорі меркнуть,
ніби хмарини вогники на небі гасять.
Благає лісова дівчина, щоб хто-небудь
Забрав туди, де вже не зрадять.
IV
Не вбити щирого кохання, не відняти й третини,
Як не роз'єднати матір і дитину,
Мавчина душа не знайде покою,
Чує рідні ноти у вовкулачому вою.
Мов Фенікс-птах, з попелу повстане:
"за тебе, любий, я стіною встану"
помстилися за свою сестру діти природи-
самотнім перевертнем зробили в нагороду.
Цілющим словом зняла закляття
і пошепки по шкірі дріжжю,
Холодним поцілунком остання іскра щастя
Блиснула в босоногому підніжжі.
Простогнала тиша гулко і похмуро,
Протяжно видихнула в осад сніг,
Та простягла купчасте сиве хутро
Сльозинок пролитих, застиглих і гірких.
Тендітна постать заквітчана розжарює повітря крижане-
Міраж цей істину засвідчує, що невмируще все переживе.
ID:
315845
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 21.02.2012 18:58:43
© дата внесення змiн: 21.02.2012 18:58:43
автор: J|DMR
Вкажіть причину вашої скарги
|
