Все почалося нещодавно. Мені тоді було три роки, один місяць і три не повні дні. З роддому привезли його. Назвали Іваном. Ріс хлопчина здоровим. Маленька пампуцата дитина, що увесь час сміялася та ніколи не сиділа на місці. До п'яти років на нашій вулиці ніхто не розумів про що він говорить. Дуже невиразною була його дикція. Він перекручував слово Назарчик на Зайчик, Ігор на Ігот, Роман на Оман, Віталій на Кабан, а відому усім нецензурну лайку він вимовляв, як Хут. Одного разу Іван розповів мені історію, яку я процитую:
" У мого тата гілочка. Хін ілу ніцку какау і півав пісі. Мам казе, ти хут дуний. А я не спю, я лизу на їску і сіюси, бо я вденьку спау."
Ось так, приблизно, розмовляв Іван.
А ще він складав пісні. Причому на ходу. У його репертуарі їх налічувалося безліч. Одну з них я добре запам'ятав. Тож процитую її текст:
"Дід Мороз сів у танок і почалася війна.
Він подарунки нам привіз і поїхав на війну."
Ось такий то у мене друг Ваня. Та не зважаючи на всю його дивакуватість, він являється реальною людиною про яку не соромно писати гарні слова. Він ніколи не прикладе ножа до спини, навіть образити когось - це не в його компетенції. Дивно, але я ніколи не бачив, щоб з його уст вилетіло хоча б одне образливе слово у чийсь адрес. А припадки дикого неконтрольованого сміху, часто не в тему, які іноді у нього бувають, йому можна пробачити. Бо вони, скоріше, доброзичливого характеру і не несуть у собі лихих намірів. Він завжди усміхнений, непередбачуваний, а головне цікавий для оточуючих. І зараз, у своїх не повних чотирнадцять літ, він завжди є бажаним гостем у моєму домі. Якась світла енергія нестримними потоками вливається через нього в навколишній світ. З ним ніколи не буває нудно. З ним завжди весело. І в цьому його фішка. За ним не бігають дівчата. Але в ньому щось є. Одним словом, він реальний пацан, якого я з гордістю називаю своїм другом.
