І знову огортає сум мене -
Невже навік ми подружилися з тобою?
В отій чужій, далекій стороні
Живу з похиленою головою.
Погляну: осторонь життя іде,
І хоч би усмішку одну його зловити
Чужа серед чужих. Чужа серед своїх
Ну скільки можна в хмарах смутку жити?
Навколо гляну – писана краса!
Але чому німує серце, мов крижинка,
І плаче, й стогне зранена душа,
І не знаходить супочинку.
У невагомому я просторі живу,
Дивлюсь на цю красу й її не відчуваю,
Моє минуле – розіп’яте на хресті
Ну а майбутнє? Та його також немає.
Чужа серед чужих. Чужа серед своїх
Ну скільки можна в хмарах смутку жити?
Оце геніально. В останньому стовпчику трохи рима збилась, а так усе чарівно!
Ольга Струтинська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Тоді я власне про риму не думала, сиділа в парку і плакала голодна і без роботи.
Тобі бажаю, щоб ти ніколи не спізнала токого у житті! Хай життя тебе тільки балує увагою!!! Дякую!
Ольга Струтинська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я вірю в майбутнє, але тільки тепер воно повертається до мене обличчям. Дякую, що ти постійно підтримуєш мене своєю увагою. Для дуже цінні твої відгуки.