Тихенько ніч зробила знову крок,
Нечутно так, завісу опустила.
Те чорне небо, з блискіток-зірок.
Таку красу навколо враз створила!
Гуляє місяць, в світлій колісниці,
Він, крадькома на землю поглядає.
А хто це йде? Кому це там не спиться?
Та це лиш вітер, гіллями хитає.
Глянув на річку, на вечірні роси,
Там все спокійне, тихе, таємниче....
Лише русалка чеше свої коси,
І місяця до себе манить, кличе....
Він не піддався... Небом далі рушив,
У просторі нічному все пливе.
І ніжний трепет, знов тривожить душу,
Аж раптом бачить, хтось поволі йде!
Закохані ідуть в своїй розмові!
Їм зараз грає музика душі!
-Ну що ж,- Подумав місяць -їм додому,
Напевно ще далеко дуже йти!
І він яскраво засвітив щосили,
Нехай удвох любуються собі,
Маленькі зорі теж заговорили,
-Давай і ми поможемо тобі!
Яскраве небо мов палахкотіло,
Велике було в цьому певне значення!
Та видно і воно таки хотіло,
Тягнулось довго радісне побачення!
Місяць всміхнувся... І пішов поволі,
Стрічати в небі ранішню зорю.
Вже червініє небо на просторі.
І лине тихе : Я тебе люблю!
Вона його кохана, але вранці,
Навіть той погляд уловить не зміг.
Бо просто вони часу свого бранці.
Він же- нічний прекрасний оберіг.
Місяць поглянув- вже роса з"явилась,
Раптово зник. І нічка раптом зникла....
Зоря ранкова смутно подивилась,
Його нема..Вона ж до цього звикла..
Таню, Ти майстер пера 
все ж, велично написала. небо дякуватиме! 
аж подих утих, дуже гарно!
