Ти все життя у просторі пітьми,
Не бачать колір, безпросвітні очі…
Та ти бачиш, що не бачим ми,
У тебе інші дні, і інші ночі…
В дотику рук, і у ласкавім слові,
Душі мелодій тихих відчуттів.
Лише ти можеш все сказать в розмові,
Що ти в житті побачити хотів….
Думки літають «Зрячі, ви щасливі!
Весь світ цвіте у різних кольорах!»
Проміння сонця – це для нього диво!
І спалах світла, мерехтіння ламп.
Маленький поштовх - до предмету дотик,
Непевний крок, і вічно-темна пастка.
В твоїх, очах не прочитаєш подив,
Вона для тебе - невід’ємна частка.
Та ти не плачеш, не картаєш долю,
Твоє життя, і так поволі йде.
І лиш буває серце рветься з болю,
Хоч раз в житті- побачити б себе!
Помилуватись ніжно-синім небом ,
Побачити веселку, білі квіти…..
Та що робити, видно так і треба…..
Життя таке, його нам не змінити.
Ми не цінуєм те що зараз маємо,
Таке просте, а дійсно дороге!
І ми красу життя не помічаємо ,
Ну а воно, поволі, тихо йде….
Отак завжди… А варто міркувати,
У нас в руках життя, в усій красі!
Тому не треба врешті забувати,
Що гості ми, на взлітній полосі….
