Дзвінок у двері. Відчиняю.
- Служба контролю клонів, - представився чоловік, що стояв на порозі. – Лейтенант Гауерс.
- Добридень.
- Як відомо вам і нам, вчора загинув пан Хайлон. Згідно правила №29 «Уставу про клонів» я присланий щоб вивести і знищити всі його дублікати. Пройдемо зі мною, пане клон.
Я відступив:
- Чекайте! Я не клон… Все не так. Я і є пан Хайлон.
- Ага, звісно. Пішли, трясця твоїй матері.
- Що тут коїться? – почувся голос Хелен із-за моєї спини. – Якого біса, пане контролер?
- Я прийшов забрати і знищити всіх клонів нещодавно померлого пана Хайлона. Дана особа ним і є. В будинку є ще клони? – байдужим голосом сказав Гауерс.
- Це не клон, лейтенанте. Це і є Хайлон. Власною персоною.
- Та ну? – звів брови контролер і взяв на руку. – Покажи зап’ястя, друзяко. Є там браслет?
Я підняв рукав. Звісно, браслету не було.
- Ви досі стверджуєте, що це Хайлон? – посміхнувся Гауерс. – Де ж браслет?
- Я все поясню.., - почав було я.
- За мною! – вигукнув контролер і смикнув мене за руку.
- Ні! Чекайте! – скрикнула Хелен і вхопила мене за іншу руку. – Він нікуди не піде.
- Зараз ще й побіжить! – гаркнув лейтенант. – Інакше…
Він не встиг договорити. Зліва на нього вискочив клон №2 і вдарив в обличчя. Гауерс змахнув руками і гепнувся на ганок. Клон кинувся згори і почав дубасити лейтенанта.
- Тікай! – крикнув він мені. – Тікай!!
Я швидко натягнув кросівки, схопив куртку і вискочив надвір через чорний хід. З будинку почувся постріл і крик Хелен. А я мчав вулицею, сподіваючись що зможу втекти. За кілька секунд я почув за собою сирени. Кинувся у бокову вуличку, вскочив на чиєсь подвір’я, перескочив собаку та кинувся через паркан.
- Стій!! – почулось позаду.
Та я вже скотився вниз до річки і кинувся вплав. Постріл, ще один. Очевидно, лейтенант боявся лізти у воду. Звісно, вона була холодна. Я швидко поплив за течією, залишаючи Гауерса далеко позаду себе.
Звичайно, я розумів, що далеко не втечу, що рано чи пізно я втомлюсь і мені доведеться або вилізти на берег, або ж просто залишитись у воді назавжди… Не надто великий вибір. Тим часом мене несло далі і далі. Зрештою я звернув до берега. Доплив, виліз і сів за кущем перепочити. Десь неподалік почулись кроки. Я затамував подих і ліг на землю. Кроки пройшли десь повз, зупинились і пішли, здається, у моєму напрямку. Я намагався лежати максимально тихо. Зрештою кущі розсунулись і з’явився якийсь опецьок в формі:
- Ти хто?
- Я впав у річку… - почав я. – Так сталось…
- А, - кивнув той і повернувся, збираючись піти, але зупинився: - Стій! А браслет в тебе є?
- Так, - кинув я.
- Покажи.
Я припіднявся і різким рухом штовхнув офіцера. Той гепнувся на траву. Ще удар – і він шубовснув до річки. Я кинувся вгору схилом.
- Лови його!! – чулись крики знизу.
Згори на мене кинулись ще два офіцери – гладкий і худий. Я вдарив першого в живіт, та інший сильним ударом повалив мене на землю. Я схопився, але вже обидва накинулись на мене і почали лупцювати. Потім натягнули наручники і потягли до машини. Кинули на заднє сидіння. Підійшов той «мокрий» і сів поруч. Потім машина рушила.
- Ну, що, клон, добігався? – посміхнувся гладкий. – Від нас не втечеш. Правила є правила. Є людина – є клон. Нема людини – нема клона. Думаєш, нам оце в кайф робити? Ні. Зовсім ні. Просто є порядок. І є правила…
Я нічого не відповів. Сенсу щось казати не було. Так, я створив свого клона і натягнув на нього свій браслет, щоб просто більше часу проводити з родиною, а не на роботі. Так, дурне правило, що клони не мусять працювати, що вони не повинні покидати домівки. Так, ці всі дурні правила. Хто ж знав, що одного дня мій клон випадково втрапить під колеса і загине, навіть не встигнувши сказати, що він це не я. Звісно, у мої слова ніхто не повірить – бо хто ж вірить клонам? Я просто хотів зробити як краще. А вийшло як завжди…
