Щомиті підіймаюсь духом ввись
Над тими, хто у власному безсиллі,
Зневірившись, шматує власні жили,
Забувши життєствердний клич "Борись!".
Здіймаюся над тими, хто ніяк,
Принижений, не випростає спину,
Хто зір свій не підводить в небо синє
І волю не стискає у кулак.
Здіймаюся над тими, хто увесь
Себе віддав в заручники облуди,
Хто не по правді ближнього засудить,
Забувши, що таке сумління й честь.
Здіймаюся над тими, хто завжди
Від зрад й лукавства має насолоду,
Кому і доля власного народу
Байдужа є у час лихих годин.
Та скільки зможу – крильми затулю
Я ближнього від скверни цього світу,
Впиратимуся злу несамовито
Й навік себе до Правди прикую.
Ріка терпінь нехай мене несе,
Хай на вустах – солоний присмак туги.
Я вірю в те, що доля шанс удруге
Мені на щастя дасть, по при усе!
Здіймаюся над світом й не боюсь,
Що сил мені не вистачить для лету,
Що світ мене не визнає Поетом,
Що впавши вниз, колись я розіб'юсь...
Забираю, бо дуже підходить до нинішнього стану душі. Дякую за підказку, що треба зараз зробити - БОРОТИСЬ!
валькірія відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Читала цього вірша в суботу на святкуванні 200-ї річниці Маркіяна Шашкевича, яке відбувалося під відкритим небом біля його родинної садиби у с. Підлисся на Золочівщині
