Сходить сонце, я йду до школи,
Мені зараз сумно, як ніколи.
Бо вже я не просто школярка мала,
А випускниця 11-А.
Пам’ятаю, як вперше прийшла до школи,
А там все нове й незнайоме довкола.
І в голові вертілося одне –
Що то за дивина - життя шкільне?
В душі цікавість, в серці тривога,
Мені потрібно пройти дорогу,
Що з одинадцяти сходинок складається,
І пройти її потрібно достойно, як вимагається.
Та тільки я побачила вчительку свою,
Її голос почула і мову живу,
То зразу зрозуміла, що нічого боятись,
Потрібно тільки старанно навчатись.
Коли всі учні це усвідомили, було все гаразд,
Ми любили наставницю, вона – нас.
І, взагалі, ми дружною сім’єю стали,
Й один одному завжди допомагали.
Звичайно, були і злети, і падіння,
Інколи навіть не вистачало терпіння.
В такі години на допомогу спішила мама,
Вона була як цілющий бальзам на рану.
Я згадую ці моменти зі свого життя,
І мене переповнюють почуття.
Я не хочу бути дорослою, чого раніше хотіла,
Прикро покидати дитинство, лише тепер зрозуміла.
