На крилах осені – летиш в блакить
палаючого неба.
Ламаєш мрії про безсмертя ласощів душі.
Тікаєш від самотності в бетонний мур з
заліза,
щоб знову бути сам з собою наодинці,
Відкрити особистості не закривавлене
лице,
Щоб рани не потріскані від часу –
зашити скальпелем, шматком землі
прикрити ницість і забути образу,
знайти себе у власних помилках.
Знайти промінчик світла у спустошеному лісі
давно змарнілих та покинутих бажань,
Почути голос, що давно не був почутий
і загорнути в серце ніжну його даль.
Узяти і сховати все безцінне, подалі,
від незайманих очей,
Залишити надію помирати, не дивлячись,
на плачучих її дітей.
Живою з’їсти правду –
і шукати благу брехню.
І вірити у щось, й нікому не потрібно.
Ти схожий став на вовка,
на бездонну хвилю в порожнечі
що падаючи вниз – летить угору
і бореться з поривами гнилої синяви
Тож каятись немає сенсу. Проте молися.
Тебе простять і зрозуміють.
Тебе не викинуть з життя.
Ти далі будеш існувати.
Мандруй у вічність
спокій продавати,
скуповуючи всі гріхи.
Повір в благу брехню.
Закрий обличчя та засни –
і знайдеш вічний спокій на землі.
