Я прокинувся. Була сьома ранку. Сонце світило прямісінько в очі. Я перекотився на бік, встав з ліжка і пішов до ванної. Душ, кілька ампул з сандвічами, ампула з кавою і я рушив по маршруту роботи.
Була середина весни, тому було досить тепло. Тролейбус майже доверху набився студентами, школярами, пенсіонерами та офісними працівниками типу мене. Школярі щось весело гукали одне одному. Студенти поглядали у вікна. Бабці раділи, що потеплішало і як завжди казали, що в їхні часи було все одно краще…
З цього галасливо-метушливого натовпу вирізнялись лише я і ще кілька осіб. Ні, не тим, що ми були єдині в костюмах. І не тим, що у нас були майже ідентичні кейси. І не тим, що ми не дивились у вікна. Ми єдині не посміхались. Ми єдині не виражали жодних емоцій. Навіть найменших…
В кінці тролейбуса один чолов’яга з надто гучним голосом розповів анекдот іншому. Весь тролейбус, включаючи водія і кондуктора, дружно почав сміятись. Весь, окрім нас… Так, анекдот і справді був кумедним. Але ми не виявили жодних емоцій.
За кілька хвилин ми вже були на робочих місцях. Увімкнені комп’ютери, руки на клавіатурах, повна зосередженість на справі. І так до обіду.
Потім столова, ампула зі спагеті, ампула з чаєм – і ми повертаємось назад, до роботи.
Вечір. Офіс знову стає порожнім і я, як і десятки інших, знову заходжу в тролейбус, знову десять хвилин і я вже вдома. А там ампула з макаронами, ампула соку і вечір перед телевізором за спогляданням телеканалів. Без жодних емоцій… Я не плачу, дивлячись «Титанік», я не сміюсь, дивлячись комедії, я не лякаюсь, дивлячись жахливчики з кривавою різнею.
Ні, не тому, що я загартований. Ні, не тому, що я не вникаю в сюжет, хоча і через це також. І не тому, що я знаю, що це все не по-справжньому.
Просто у мене немає емоцій. Нема і бути не може. Це просто не передбачено. Бо і не потрібно. У нас не буває емоцій. Ми створені для роботи. Нам не потрібні почуття та переживання. Нам взагалі нічого не потрібно. Ми просто робоча сила. Ми – андроїди…
