Насувалася дощем довга сіра хмара,-
Під ліщиновим кущем, бідкалася пара, -
Лізли в голову думки, обпікали серце:
Без житла, - до щастя їм, зачинені дверці...
У коханні промінців, що були жадані, -
Вона пестила його, виливала жалі:
- Ой, це ж літо не без меж, його цвіт зів"яне, -
Ти ж ні мелеш, ні куєш ні про що, Степане!
Ми з тобою, мов два пси, бродимо лісами, -
Доки ж будемо топтать траву під кущами!..
Чи то жаль дойняв його, а чи так, що з того, -
Приголубив він її, - з голосу сумного:
- Не "бий" мене в тім"я знов, - душі і так важко...
Запануєм ще, колись... зів"єм гніздо, пташко, -
Це сьогодні ми раби кризи дня лихої, -
Завтра, як захоче Бог, - весь світ перекроїть...
------------------------------------------------------------
А мораль вірша така: НЕ ДАРМУЙ, РУК НЕ СКЛАДАЙ, -
На Бога надійся, а сам створюй собі рай!
