«Прийдеш? Звичайно... Часу ти не маєш
Недовга вийшла, як завжди , розмова.
Завжди мене так швидко покидаєш;
Вже звикла я, до цього я готова.
Куди ти їдеш, ти мені не кажеш,
Проте я точно знаю, не додому.
Ти кажеш завжди, що мене кохаєш,
Й найцікавіше, що я вірю тому.
Я знаю, відчуваю - не обдуриш,
Бо надто в тебе чесні й щирі очі.
Й коли мене ти знову поцілуєш,
Вже неважливо, де проводиш ночі".
* * *
Він полюбив її за розуміння,
Та риса лиш небагатьом властива,
За те, що мала дивовижне вміння
Не жити лиш в очікуванні дива.
Вона не мала звички мордувати
Дзвінками, щоби з ним поговорити.
А він уже навчився цінувати.
Терплячічть ту, вона давала жити.
Виходячи з трамваю, озирнувся,
Та не побачив там тепер нікого.
То голос матері тоді почувся,
Коли вела його сюди малого.
Заходить у тринадцяту палату,
Тут п'ять хвилин дозволено побути.
А як, коли в палаті твоя мати
Лежить, й не може пальцем ворухнути.
Він водія давно простив вже того,
Котрий поїхав на червоне світло
Водій той відповість ще перед Богом.
Свою ж образу він пустив за вітром.
Сюди хлопчину стежка вже півроку
Веде, приводить і не відпускає.
Впродовж такого довгого вже строку.
Змін в позитивну сторону немає.
За дві секунди п'ять хвилин скінчились,
Він йде у коридор, сидить до ранку.
Здається, що вже стрілки зупинились
В годиннику, й немає вже світанку.
Проте він знає, хто чека на нього
Під дубом, що росте в зеленім парку.
Чекає та, котра його самого
В біді не лишить, їй несе фіалку...
