Над широкою грунтовою дорогою схилили свої віти дерева, неначе віддаючи шану невидимому пану. І пишним же їхнє гілля було, і розлогим таким! Можливо, саме тому маленькій дівчинці у синій сукенці здавалося, що це гілля хоче затулити собою сонце, яке нині хоч і не пекло як влітку, але дуже неприємно сліпило очі.
Вона задерла свого кирпатого носика до синього неба і подумала, що ось це гіллячча не лише від сонця захищає, а ще й підпирає собою увесь небокрай!
- Ой! - закрила дівчинка долонями очі. - Він же зараз зіб"є хмаринку з неба!
Й справді, безліч випадкових хмаринок втрапляли до гілок старого дуба, тінь якого падала на добротну частину дороги.
Дівчинка обережно розплющила одне око і, щоб залишитися непоміченим спостерігачем, стала дивитися у тоненькі щілинки поміж пальчиками.
Аж ось маленька пухнаста біла плямка з"явилася неподалік від гілки. На декілька секунд вона призупинилася, ніби роздумуючи, чи варто слідувати далі, і, О така нерозумна! на своє лихо, попливла вперед. Старий дуб задоволено затріщав, заскрипів, зашелестів листочками й потягнувся усіма своїми гілочками вгору.
- Ой! - і дівчинка знову затулила ручками оченята, а дерево - Оп, та й підхопило хмаринку на гачок.
Біленька плямка спробувала вирватися, та дарма. Бо ж міцна хватка у діда вередливого.
- Тепер до вечора тут бовтатиметься. - загомоніли поміж собою листочки, зітхаючи та причитаючи.
Кинулася дівчинка до дуба. Просила хмаринку відпустити, просила, а дід упертий страшенно. Каже: "Вона мені казки розповідатиме. Бо нема у мене-старого жодної душі рідної, яка б хоч трішки потішила, слово тепле сказала".
Так і ловить старий хмаринки з неба, щоб вони йому казки розповідали. Як розповість сердешна казку гарну - відпускає, а ні - гойдається поміж листям до самої ночі.
