Поступово, оминаючи глухі слова,
Пробираєшся до істинного блуду,
Від простих думок, відлітає голова,
Заганяєш силою, в кут глухий спокуту.
Так гірке кохання освятили сльози,
-Згідний, зрадив, це – життя, маленька...
А можливо, не судилось бути разом,
Між серцями просто сіла батарейка.
Ось і все...У вікні, у дзеркалі, у ліжку,
Переслідує хвацька, чумна провина,
І хотілось знов почати нову книжку,
Та не можу в серці надірвать шпарину.
Біль? Його немає, істерично він загинув.
Сором? Думкою, можливо, пролітав.
Злість? ЇЇ шукати в світі я давно покинув
Кохання? Ні, якраз його глибоко поховав.
Ось, бармен підносить нову чарку,
Горлом пролітає терпка рідина,
Розум та душа бісяться від сварки,
Тіло ніжно огортає спрага кам‘яна.
Знаєш, віриш, не один ти, нас мільйони,
Військо ціле, похітливих, грізних, вбивць
Щастя своє ставимо високо над законом,
А по одинці каємось, покірно, долілиць.
