Вона не бачила моря,
Не звертала уваги на те,який красивий сніг,
Не знала безмежного горя,
І їй не сипали квіти до ніг.
Не було в неї часу співати,
Та й не знала ніяких пісень,
Не хотіла нічого втрачати,
Проживши життя,немов один день.
Одні говорили:"Щаслива!"
Бо не знала сімейних турбот,
А інші бурчали сварливо:
"Яке ж це життя без пригод?"
Та, мабуть, лиш Богу відомо,
Про тягар її самотніх доріг,
Коли знемагала від душевної втоми,
Коли самотність була,як нескінченний забіг.
А як просиналась ночами,
Подушку скропивши від сліз,
Бентежилось серце від сну,де з коханим,
Слухала,як шумить нічний морський бриз.
І серце стискалось від туги,
І стукала в двері журба,
Й в знемозі стерпіти наруги,
Не раз проклиналась судьба.
Лягатиме листя осіннє,
Покриє чоло білий сніг,
Проживе,відцвіте ,без коріння,
Так і не здолавши до щастя поріг...
