Хтось відчув її творцем,
Хтось – тваринкою принишклою,
А моя душа – це вишенька,
Невеличке деревце.
Може – дичка, може –ні,
Із чеснотами та вадами…
Та тебе ж, мій любий, радує
Цвіт рожевий осяйний.
Дещо є на цій землі,
Що душа співа піднесено:
То святково, рясно, весело
Достига солодкий плід.
Та навідмаш б’є життя,
Мрії-пташки розлітаються,
Сиве листя осипається
З почорнілого віття.
Прагну, дихаю, люблю –
Не похилена, не скорена,
Від верхів’я і до коренів
Скута льодом без жалю.
І ввижається мені:
Невідчутно, тихо падає
Чи - терпінням, чи то - згадкою -
Білий, білий, білий сніг...
23.07.08
Оценка поэта: 5 сподобалося... І де це "суто жіноче" переховувалося майже рік від читача? Мабуть, це і був той довгий шлях від "суто інтимного" до "суто жіночого"...
Кузя Пруткова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Усе набагато простіше: коли писала вірш, на цьому сайті були конфлікти. А коли пізніше повернулась сюди, цей вірш якось "сховався". І, як виявилось, не лише він, тож я повитрушую свої запаси.
Оценка поэта: 5 Сумно так, але чи ми навчились би чомусь, якби не було смутку в житті? Може ти хочеш, щоб у тексті лишилось "наотмаш", та я пропоную "навідліг" з наголосом, перенесеним на другий склад. Це, ніби, поетично і філологічно обґрунтовано.
Кузя Пруткова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Ігоре! Так, що не вбиває нас - те робить нас сильнішими. Я зміню текст і оберу варіант "навідмаш", хоча "навідліг" - правильніше було б, але за звучанням - надто жорстоко.