Турчанка
(Моїй любій дружині
та донці)
Чом дівчата ваблять вас,
Да турецькі хвилі,
Своїм парубкам тепер,
Стали ви не милі?
Чи навчилися любить,
Кляті бусурмани?
Чи подобається вам,
Як торгують вами?
А ви їдете туди,
У краї далекі,
Покидаєте свій дім.
Де живуть лелеки,
Звили де своє гніздо,
Да на вашій стрісі,
Тільки дім стає пустий,
Темно в нім, як в лісі...
То колись були роки,
Козаки гуляли.
І у рідному селі,
Своїх милих мали.
Погуляють козаки,
Поб”ють бусурмана,
Повертаються в село,
Де кого кохана.
Подарунків навезуть,
Шовки, оксамити.
Добре було козакам,
Бо є де подіти,
Є де голову схилити,
До подолу милій,
Карі очі цілувати...
Ну а потім – в хвилі,
У Дніпро широкий,
Да за пороги,
Добувать козацьку славу,
Славу й перемогу.
***
В ті далекії часи,
За Сумами близько,
Було гарнеє село,
Називалось Влізьке.
Степ навкруг, і гарно там.
А дівчата гарні!
Кинеш поглядом на них,
Ніби всі як пані.
Не один козак лихий,
Який має рани,
Своє серце залишив,
У селі, коханій.
Бо козацькая душа,
Хоч і задубіла,
Як побачить дівчиноньку,
Стає йому мила.
І хоч рани він добув ,
У поході дальнім,
Не встоїть його душа,
Перед станом гарним.
Отакі дівчата там!
Козаки це знали,
І з походу ідучи,
В село заглядали.
І була дівчина там,
І така вже гарна!
Дочка пана козака,
Звалася Оксана.
Як пройдеться та Оксана
По селі, як гляне...
Любий парубок тоді,
До тину припаде,
Шапку зніме з голови,
До серця притулить.
“Ох щасливий буде той,
Да кого полюбить!”
Чи родився хоч козак,
На цім білім світі,
Щоб могла вона його,
Отак полюбити.
Бо ті парубки з села,
Зовсім їй не пара,
Та і матінка її,
Козака кохала.
В козаки не всяк піде,
Кому яка доля,
Бо козак в похід піде,
До чужого моря.
Може голову зложить,
На чужому полі,
Не посадять на могилі,
Навіть тополі,
Щоб ворожая душа,
Їх не змарнувала,
І козацький крепкий сон,
Не потурбувала.
Не прийде і на могилу
Козацькую мати,
І дівчата не пройдуть,
Веснянки співати.
І залишиться козак,
Один, у могилі,
У далекому краю,
Да на чужині...
В Запоріжжі шум і гам,
Козаки гуляють,
Бо товаришів з далеку,
З походу стрічають.
В шумі, гамі отакім,
В святі перемоги,
Два товариша зійшлись,
Зійшлись дві дороги.
Оба гарні як дубки,
Оба, як два брата.
Хто не знав-би їх, казав,
Що одна в них мати.
Оба крепкі, чорноброві,
Добріїї козаки,
Всі казали, в сотники
Треба вибирати.
А як підуть у похід,
Побратими знають,
З отакими козаками,
Завжди вдачу мають.
Дійсно, справжні козаки,
Братами їх звали,
За хоробрість їх і дружбу,
Дуже поважали.
Звали Кондра одного,
Батька його знали.
А другого козака
Турчином назвали.
Звідки взявся другий з них
Вже ніхто й не знає,
В Запоріжжі про таке,
Всяк і не спитає.
Бо немає справи там,
Звідки хто і взявся,
Бо як в серці ти козак,
Таким залишайся.
Знають тільки, що його,
У турків відбили,
Коли ті його село,
Знищили й спалили.
Так і виріс в Запоріжжі,
Ні мати , ні тата.
І козацькєе житло,
Було йому –хата.
Так гуляють козаки,
Перші дні і ночі,
Тільки бачать, козак Кондра,
Гуляти не хоче.
Сумний ходить, і не добрий,
Ніби все наскучить,
І пита товариш Турчин,
Що його так мучить?
“Ой любий мій друже, приснилася мати,
До дому все кличе, до рідної хати,
Казала “Синочку, ти довго гуляв,
З чужої криниці, коня напував.
Залиш, поки, братство, до дому скачи!”
Я знаю мій друже, но ти помовчи,
На серці нелегко, не спав я вночі,
І місяць повторить, “До дому скачи!”
Очима я бачу, рідне село,
Поїхали, друже,
Дивись,
Розсвіло!”
***
Ох, українські степи,
Немає в них краю,
В степу легко козаку,
Око віддихає.
Трави запахом дурманять,
Соловей співає,
І у небі високо,
Сокіл літає.
Отак їдуть козаки,
Тільки їм відомо,
Як в степу можна знайти,
Дорогу до дому,
Де не видно і коня,
Бо трава сховає,
І хмарина, що на небі,
На плечі лягає.
Ніби хоче козака,
Від спеки накрити.
Но пришпорюють коней,
Бо треба спішити.
Не спокійно на душі,
В серці голос Мати.
“Неси коник козака,
До рідної хати.
Неси милий, там спочинеш,
В ставку покупаю...”
Приговарює козак,
І того не знає,
Що приїде він в село,
А там – пепелище,
Батька, мати вже нема,
Нікого...
“Дружище,
Подивися, чи то бриль,
Кобзаря мелькає,
Чи дорогу хто згубив,
І її шукає?”
Підїзжають, так, кобзар ,
Один на дорозі,
Рвана свитка, ноги босі,
І кобза при боці.
“Що кобзарю ти один,
Може заспіваеш?
“Як до дому козак їхав...”
“Козаче, чи знаеш,
Як тут турки побували,
Як села палили,
Кого в рабство пов”язали,
А кого убили”.
“Які села? Кого вбили?
І яке спалили?
Кажи старий, не муч душу,
Бо немає сили...”
“А село спалили турки,
Воно було близько
Було гарнеє таке,
Називалось, Влізьке...”
“Що! Кажи, кажи що знаєш,
Бо я з віддти родом!”.
“...А як турки наскочили,
Тікав я городом.
Був у цому я селі,
І співав дівчатам,
А вони як заголосять,
“Ой палають хати!”
Хлопці взяли рогачі,
А там – бусурмани,
Що там було – я не бачив,
Своїми очами.
Бо не маю свої очі,
Тільки було чути,
Як старих всіх різали,
А молодим – пута.
Як дівчата голосили,
Як вони благали,
Щоб батьків не убивали,
І волю їм дали.
І погнали їх, як стадо,
В турецьку неволю...”
Недослухали козаки,
Рванули по полю.
***
В Цареграді, тоже люди,
Тільки бусурмани,
Є і бідні, і богаті,
І не дружать з нами.
Бо другої люди віри,
Їм не позволяють,
З християнами дружити.
А вони й не знають.
Вот і ходять у походи,
Ходять, крадуть люде,
Ніби своїх не хватає.
Чи толк с того буде?
Скільки горя завдавали,
Вони християнам,
А козаки, в свою чергу,
Горя бусурманам.
Бо як вийдуть з моря чайки,
Із Чорного моря,
Цареград зальеться кровью,
І хватає горя,
Тим, що людьми торгували,
Хати їх палили,
І не треба їм нічого,
Світ стає не милий!
Сталось так, і на цей раз,
Чорним Чорне стало,
А із хвилі із морскої,
Чайки виринали.
Для одного - смерть прийшла,
Для другого – воля,
І затрясся Цареград,
Від такого горя.
Чайки хмару принесли ,
Відважних козаків,
Місто все червоним стало,
Ніби поле маків.
Кров текла у Чорне море,
Козаки рубали,
Все трощили по дорозі,
Бо дорогу знали,
Ту дорогу до в”язниці,
Де брати томились,
А хвалені яничари,
З ними і не бились.
Козаків не зупинити,
Це є страшна сила,
Хто попався попід руку,
Того і косили.
Попереду йшло їх двоє,
Аж падали стіни,
“Підпалюйте бусурманів,
Щоб їм не кортіло,
Ходить більше на Вкраїну,
Землю марнувати,
Довго будуть пам”ятати,
Вони мою хату”.
“Друже Кондро, я в палати!”
“А я у в”язницю,
Буду там сестру шукати!
Треба розділиться!”
І козаки до в”язниці,
Другі - у палати,
Кондра першими керує,
Виручати братів
Із полону та із рабства.
Стіни ломають
У в”язниці, і на волю,
Братів випускають.
“Чи не бачили Оксану,
Сестру мою, брате?
“А сесту твою Оксану,
Забрали в палати,
Дуже туркам приглянулась
Вона, бодай гарна,
І забрала у палати,
Турчаночка, панна.”
“О Оксано! Моя сестре!
Де тебе шукати?”
І рванув лихий козаче,
За другом, в палати.
А в цей час, козак нашТурчин,
В палати ступає,
Бусурманською він кровью,
Сходи заливає.
І ніхто їх не зупине,
Не стало нікого.
Хіба можна зупинити
Козака такого?
А Турчину все мало,
Пішов по кімнатам,
Опускає свою шаблю,
На голови клятих.
І не бачить він нікого,
Бо очі залило,
Кровью. Потім...
Трохи відпустило.
Подивився він навколо,
Ще одна кімната,
Розпахує двері,
А там – дівчата,
В турецьких одежах.
Одіті богато,
Як ніби, погані,
Зібрались на свято.
Сидять двоє у куточку,
Тремтять як осина.
Піднімає козак саблю...
“Ах ти, вража сило!...”
Но побачив гарні очі,
Рука опустилась.
Все! Козацькая душа,
Крові напилась...
“Все, не можу, досить, буде,
Крові проливати,
Відомстив я бусурманам,
За батька, за мати!
Ні, не хочу убивати,
Хочу просто жити,
Свою хату хочу мати,
Любиму і діти”
Но козаки напирають,
“Карай всіх і всюди!
Дай, Турчане, нам сих дівок!”
“Ні, цього не буде!”
Ну і байдуже, козакам
Трофеїв хватає.
А з дівчатами що буде?
“Хай сам і рішає!”
Зрозуміло товариство,
Нема вже козака...
Бо спеклося його серце.
“Який був рубака!”
Промовили, розходяться,
Золото збирати,
І богатими скарбами
Човни набивати.
Но тут с криком у палати,
Кондра, брат вбігає,
І турчаночка до нього,
Його обнімає,
“Ой, братику, любий,
Я тебе чекала,
Що прилетиш із-за моря,
Мати казала,
У турецькому полоні,
Вві сні приходила!”
“Я знайшов тебе, сестричко,
Знайшов, моя мила!”.
“А це братику, Турчанка,
Мене врятувала,
Із в”язниці та із рабства,
Мене викупала,
Як хотів мене богатий,
У гарем забрати,
То змогла вона одна,
Мені волю дати.”
“Це сестра твоя, Оксана?
До чого же гарна!
За такою на край світа
Поїхати варта.
У пориві, чуть не взяв я,
Гріх на свою душу,
А побачив... і влюбився,
Признатися мушу”
Казав Турчин побратиму,
А той і не слуха,
Бо Турчаночку побачив,
Покрасніли вуха...
Засміялися козаки,
“Що за сила вража!
Один погляд - козака
Покорила княжна!”
Козак може у поході,
Ворога побити,
А дівчина – страшна сила,
Серце полонити.
Так і вийшли із покоїв,
На руках дівчата,
Повертаються до Січі.
Трофеїв багато...
Закипіло знову море,
А потім... все стихло,
Отаке у Цареграді,
Трапилося лихо.
***
Пливуть чайки. Козаки в них,
Співають завзято,
“Повертаємось з походу,
Трофеїв багато,
Добре турків порубали,
Золота набрали,
З бусурманської темниці,
Братів виручали,
Повертаємось до дому,
Погуляли вдало,
Нема тільки отаманів,
У полон забрали,
А забрали карі очі,
Забрав стан дівочий,
Одна хоч українка,
А друга...
... В ночі,
В небі зіроньки горіли,
У Дніпро упали,
Було двоє отаманів,
Жодного не стало.”
P.S.
Як збрехав мні старий діду,
Його пробачаю.
Но подивлюсь на дружину,
Тоді точно знаю
Не збрехав. То правда була.
Бо такії очі,
Були тільки у Турчанки.
І я дуже хочу,
Щоб були щастливі, любі,
Дорогі дівчата.
Що додумав – правда буде,
Хоч і сташнувата.
ID:
110206
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 02.01.2009 13:39:48
© дата внесення змiн: 02.01.2009 13:39:48
автор: Вадим Школяр
Вкажіть причину вашої скарги
|
