***
Знов тужливо тремтить сріблеструнність зими,
Кине бісер-порошу думкам навздогін.
Непотрібні нікому, блукаємо ми,
На морозному вітрі співаємо гімн.
***
Що вважали любов'ю, слабіє здалік,
Через простір байдужий чужих городів.
Доля, наче вдова, йде, ховаючи лик,
Від надій поховань, плинних сонячних днів.
***
Марить світлом вікон, трунок гіркий прийняв,
Дух, зневірений ладом, в обіймах імли.
Хто придумав ігру, не приймає застав.
Лялі від мотузків утекти не змогли.
Чудовий вірш! 
