Про себе:
У живому просторі весни, що триває вічно, там, де губляться стежки дикого саду, виросла троянда. Ранком її пуп'янок, маленький і білий, був усіяний росяними іскринками. Троянда, розбуджена сонцем, нечутно зітхнула і вмить - розквітла.
Тонкий аромат, підхоплений вітерцем, наповнював сад. Я відчула його, коли відчиняла вікно, щоби пустити натомлений вітер додому.
Той тихий ранок досі в мене перед очима, я досі чую запах тієї троянди - бо вона тепер росте в мені.
Не знаю, як цій рослині вдалося пустити коріння, що стискає мене, наче корсет, але знаю напевне, що її стебло, напочатку таке делікатне і ніжне, проходить шляхом мого дихання - крізь трахею, гортань, трохи змінює напрямок росту, коли сягає піднебіння, і завершується зеленою шорсткою брунькою, яка раз на кілька днів розтуляє квіткою мої вуста. Найчастіше це стається вранці, тоді трояндові пахощі пробуджують мене зі сну. Я встаю з ліжка, звично зрізаю квітку маленькими ножицями, ставлю у воду, а потому займаюсь буденними справами. Та все ж час від часу гостро відчуваю, як шипи обезголовленої троянди впиваються в тіло зсередини, наче бояться не втриматися.
Направду, я вже звикла до квітки, звикла навіть до болю, що тонко пахне радістю. Лікарі кажуть: це - хвороба, її треба позбутися, щоби не перетворитися з людини на квітник. Але я не бачу хворобу, бачу лише прекрасну троянду, якій не пощастило вирости на справжній землі. Думаю, їй болить не менше, ніж мені. Тому завтра я звільню від себе квітку - крок за кроком, шип за шипом - подарую їй землю нескінченної глибини із зірками у щедрих надрах. |
