Одного сонячного дня,
Коли згас спалах ліхтаря.
Обабіч стежки виросла рослинка,
Лопух широкий і реп’ях - дитинка.
І це не в казочці було,
І не легенда, не кіно.
А стежкою ішла дівчина,
Схопила свиткою дитину.
І доля в реп’яха одна -
Летіти мовчки до сміття.
І вже забути про те сонце,
Яке щоранку у віконце…
Світило дівчині отій,
Прекрасній, милій, чарівній.
Будило зраночку від мрій,
Й промінням бігало по ній.
І доля в бур’янцю одна,
Летіти тихо до сміття.
Та казка добра, а не зла -
Є ліпша доля в реп’яха.
Тож та дівчина, що на свитці,
Понесла реп’яшка у сад.
Тримала книжку, а в тій книжці,
Легенда справжня про життя.
В тій істині, що тихо лине,
Легенда про дівча з долини.
Про те, як завжди, повсякчас,
Вона йшла з книгою у сад.
В саду вона читала пильно,
І не помітила дівчина.
Як хтось за нею слідкував,
І казку вухами хапав.
І в час розв’язки “Казки мрій”,
Їй стало щось не по собі.
Навколо пусто, а чуття,
Її штовха на страх буття!
Побачив то реп’ях-дитина,
Що страх за руку взяв дівчину.
І щоб її урятувать,
Він смілив слово їй сказать.
«Ти не журись чудна дівчина,
То я - реп’ях, що на свитині.
З тобою разом я прийшов,
Прекрасне щось в тобі знайшов».
«Молю не злись, не проганяй,
Як твоя ласка, прошу я.
Легенду дочитай, будь ласка,
Мені цікава все ж розв’язка».
Дівчина слова не зронила,
У руки ніжні взяла книгу.
Й читати стала до кінця…
В кінці весілля молодят.
І все ж наважилась вона,
Звернутися до реп’яха:
«Скажіть, будь ласка, як вам книга?
І оцініть цю казку, милий!»
«Я скажу тобі дівчино,
Що в цій казці живе сила.
Це ж не казка, це - життя,
Це моє життя, а я…».
«Я колись служив у пана,
Був писемним любив драму.
Пана ж дочка була зла,
Й прокляла мене вона».
«І не в жабу, не в кота,
Дала вигляд бур’яна.
Всі мене в сміття жбурляли,
І лиш ти мене прийняла».
І з очей дівочих тих,
Сльози покотились вниз.
Стало шкода цій дівчині,
Реп’яха, що на свитині.
«Чому плачеш розкажи
Лиш довірся ти мені?»
І у карих тих очах,
Він побачив світу рай.
Не помітила дівчина,
Як одна її сльозина,
З карих випала очей,
Впала на бур’янчик цей.
Поки розповідь вела,
Не помітила вона.
Як бур’ян заклятий враз,
Став людиною в цей час.
Тихо руку на плече,
Він поклав - завмерло все.
Лиш здригнулося дівча:
“Де подів ти реп’яха?”
«Заспокойся й не лякайсь!
Я - Реп’ях, я звусь Івась!
Магія програла враз,
Врятувала всіх ти нас!»
«З вічних мук урятувала,
Я боржник навіки твій.
Ти пробач, я ще не знаю,
Як зовуть тебе лишень?»
Я - Марічка з полонини,
Де буяють лопухи.
Ти ж Реп’ях його дитина,
А тепер людина ти!»
І не зчувсь Івась з-за річки,
Закохався він в Марічку.
А Марічка неспроста,
Щось у серці віднайшла.
Й непомітно для обох,
Руки злилися в одно.
І пішли вони стежиной,
Що вела до полонини.
Час минув, минули дні,
Повиростали вони.
Й на кінець уже у нас,
Є весілля молодят…
І закрилася вже книга,
Тож задумалась дівчина:
«Що це вигадка чи казка?
Чи можливо правди ласка?»
«Так, це казка, не життя!
І всі придумані слова!
Як шкода, що в цім світі,
Такого справді все ж нема!»
Взявши у обійми книгу,
Пригорнула її сильно.
І на крилах своїх мрій,
Полетіла в рідний дім.
Та коли по стежці йшла,
Думка виникла одна:
«Понад все хотіла б я,
Втрапить в казку Реп’яшка!»
Та не знало ще дівча,
Що та казка ожила.
Й не побачила на свитці,
Молодого Реп’яшка...
