Лисичка жаліється: - Що за біда?
Мене впізнають геть усюди.
Мабуть тому, що шубка руда!
Все! Більше рудою не буду!
Живу я у лісі, поміж кущів,
В травичці є нірка у мене.
Зелений – бо ліс… Це знають усі.
І я буду також зелена!!!
Вмовляти лисичку не треба. Це марно!
Вона зеленіти зібралась.
Пішла у справжнісіньку перукарню,
І, все-таки, пофарбувалась…
І вже не впізнати красуню-сестричку –
Зелена, неначе ялинка.
Та друга біда! Жуки й гусенички
Вважають її за рослинку.
На шубці зеленій, немов на кущі:
Гудять, метушаться, стрибають.
Маленькі мурашки, клопи і хрущі
Постійно її набридають.
А якось у лісі гуляв собі лось,
Та й смикнув за хвостик лисичку.
Не винен він в тому, бо лосю здалось,
Що хвіст – це зелена травичка…
Лисиця сердита. Та винна сама.
Біжить умиватись швиденько
Не хоче зеленою бути вона,
А знов хоче бути – руденька!
Гарно! 
Дуже дякую! 