В давнину була сорока
Чорна, а не білобока.
Скрізь вона собі літала
Й без упину скрекотала.
Раз втомилась мандрувати
Й стала думати-гадати:
«Треба, мабуть, відпочити –
До кумасі заскочити».
Довго вона не вагалась
І до кумоньки подалась.
У віконце залетіла
Й ненароком в муку сіла.
Зразу ж стала скрекотати,
Де була, розповідати.
Почала крильми махати,
Навкруг муку розсипати.
Заспокоїтись кума
Попросила. Та дарма!
Гостя й далі розмовляла,
Коїть що, не помічала.
Довго-довго скрекотала –
Все з мішка порозсипала.
Як нарешті вгомонилась,
То за голову схопилась.
Взялась швидко прибирати,
Муку крилами збирати.
Розізлилася кума
І сороку прогнала.
Та собі геть полетіла,
Але стала трішки біла.
Й досі так вона літає
Із пір’їн муку стрясає.
