XIV.
Ми з дружиною проживали свою першу осінь у Києві. Нам тут подобалося - ми
кожного ранку разом виходили із нашої невеликої квартири на Дарниці і
пробігали до найближчої зупинки під розлогими київськими каштанами і
вдихали гуркіт постмодерної європейської столиці. Нас часто заносило на
Русанівку – тут на безкінечних дніпровських берегах я став писати вірші і
знайшов той душевний спокій, який безуспішно шукав у Берліні.
Мені часто снився Луїджі – я бачив його розтиражовані копії, картини Пікассо і
плоску Дарницю. Мене це більше не лякало – якось вві сні я розумів, що це
дише марення і що мені нічого не загрожує.
Моя робота в Жулянах не була клопіткою – це був той самий берлінський
аеродором, лише у профіль. Я викладав в авіаційному університеті точно так
само як раніше в авіаційній академії і так само їздив з дружиною на природу –
але не на Бранденбурзькі озера, а на Київське море або на Рось.
- Треба аби ти приїхав до Берліна. Роберту зовсім погано.
Гер Штаубе нечасто мені писав – але якщо я вже і отримував від нього
повідомлення – то це було серйозно.
- Він не відповідає на мої дзвінки.
- Я не хочу говорити про це по телефону. Йому дуже зле.
Я поцілував дружину і вилетів із нашої квартири. На роботі мені дали тиждень
відпустки і попросили привезти їм уламки берлінської стіни. Я з усім
погоджувався – мене надто сильно тривожив Роберт.
Берлінське повітря різнилося від київського. Воно одразу вдарило мені в голову
– я пригадав своє студентство та вечірки в мексиканських барах.
- Останніми тижнями він сам не свій, - говорив гер Штаубе. - він замкнувся
і пʼє,
- він на митт затнувся, - його дружина вчора приходила до мене в
сльозах.
Десь під кінець серпня я ще зідзвонювався із Робертом – він саме повернувся
від батьків і вони з дружиною планували відпустку за кордоном.
- По ночах його трусить, - казала мені заплакана Ельза, - я двічі викликала
швидку і священника.
Ельза познайомилася з Робертом у нас в академії- вона була сестрою одного із
наших викладачів і дуже швидко запала всім в вічі. Вона мала харизму і була
просто кінематографічною красунею. Їхній шлюб тримався не дише на коханні
– Ельзин батько тримав одну із великих берлінських корпорацій та винаймав
для пари простору трикімнатну квартиру на Шарлоттенбурзі. Робертова
коморка на Ріксдорфі тестю не подобалася.
- Моя донька не житиме в такому районі,
- постійно він повторював.
Я не міг припинити розглядати дорогі репродукції на стінах Робертової
квартири а проте Ельза мене постійно повертала в реальність.
- Він нічого не говорить, - додавала вона, - тільки торочить мені про того
божевільного фермера.
- Що він каже?
Вога глянула на мене очима повними безпорадності.
- Він каже, що його теж запроторять у клініку.
Я обійняв Ельзу і попросив її піти прогулятися.
- Я хочу з ним поговорити по чоловічому.
Вона ще кілька разів хлипнула, обтерла прекрасне лице хустинкою і захлопнула
за собою двері.
Я знайшов Роберта у їхній спальні – він сидів на підлозі із заслоненими вікнами
і завішаними дзеркалами. Весь його робочий стіл був закиданий книгами про
авіацію, які він неначе перечитував а неначе розривав. Я здивувався, коли
побачив у нього в руках Біблію.
- Ти ніколи не був віруючим.
- Ти не уявляєш, що я пережив. І ніколи не зможеш уявити.
Я підійшов до його столу і почав розсувати книги.
- Фізика вищих вимірів? Мічіо Кайку? Вілколи ти став цікавитися такими
матеріями?
Роберт підняв на мене вологі очі.
- Відколи познайомився з ним.
- З фермером?
Роберт став кричати і розкидувати книги по кімнаті. Я ніколи не бачив його
таким агресивним. Цей хлопець від дня нашого знайомства був найбільш
сумирним пілотом, якого я зустрічав.
- З чоловіком в костюмі! Він має такі очі, - тут Роберт зривався ще більше і
починав лаятися на всіх відомих йому мовах, - я не можу навіть згадати
які в нього були очі!
Я підійшов до нього і взяв його за плечі.
- Того вусатого із Ріксдорфа?
Роберт заспокоївся і заговорив до мене шепотом.
- Він підійшов до мене в метро. Він шукав Германштрасе.
- Ти провів його до моєї старої адреси?
Роберт почав ствердно хитати головою.
- Він шукав тебе.
XV.
Наступні кілька днів я ні на крок не відходив від Роберта. Ельзу ми відправили
до подруги в Мюнхен, а гера Штаубе я попросив забезпечити мене усім
необхідним – уколами, снодійним та антидепресантами. Доступ до алкоголю я
перекрив – мені довелося тимчасрво заблокувати Робертову картку і сховати від
нього усю готівку.
- Розкажи мені, що ти бачив.
Роберт почав розмахувати руками, кричати і так захопився розповіддю, що
перехилився на стільці і впав. Я не встиг його підхопити.
- Кіноекрани, я бачив так багато кіноекранів! І всюди був я! І ти! І Ельза! І
якісь діти!
У Роберта з Ельзою ще не було дітей. Тесть був проти малюків – він вважав, що
молода сімʼя має спочатку забезпечити власний добробут. А проте, судячи з
побаченого Робертом, колись вони таки народяться.
- Я говорив із фермером. Психіатр йому порадив вдавати із себе
комедіанта.
- Що тобі говорив Луїджі?
Роберт втупив на мене погляд?
- Я маю на увазі чоловіка в костюмі. Що він тобі ще говорив?
Я вглядався в сині очі свого друга – ще так недавно вони були ясні і повні
відваги, а тепер я бачив перед собою просто зламану на кілька шматків людину.
- Він говорив, що завжди поруч зі мною.
Я взяв з Роберта обіцянку нікуди не йти з дому і поїхав на Германштрасе. Як не
дивно, нічого особливого я там не знайшов. Старі двері досі були завішані
лахміттям а з африканського магазину на протилежній частині вулиці гатила
голосна американська музика.
- Луїджі, бісовий сину, - лаявся я, - де ти є коли тебе найбільше треба!
Я сів на метро і відправився на північ. Мене сильно боліла голова від запаху
алкоголю в квартирі Роберта і я надіявся трохи провітрити її катаючись по
Берліну. Я вийшов на Фрідріхштрассе і пішов на ту саму платформу, де колись
бачив Луїджі в образі рибалки. Але і тут його не було.
Стіни в метро були завішані кольоровими плакатами. Вони всі запрошували
відправитися на Курфюрстендам – там у напівзруйнованій церкві Кайзера
Вільгельма мав відбуватися концерт памʼяті якогось німецького композитора.
Недовго думаючи я заскочив у вагон електрички і вже за півгодини вийшов в
районі Зоологічного Саду.
- Який концерт?
Охоронець церкви дивився на мене із великим здивуванням.
- Та ж цей, - затинався я, - композитор…
Мені було соромно – я не запамʼятав ні імені того чоловіка, ні навіть назви
концерту.
- Як ви збираєтеся потрапити на концерт якщо навіть не знаєте що там
збираються грати?
Цього моменту я усвідомив, що навіть не сфотографував афішу. І чого це я
вирішив що концерт має відбуватися сьогодні?
- Я можу вас пропустити. Але хіба помолитися. Музики сьогодні не буде.
Я оплатив вхід і опинився під готичним склепінням церкви. Я проходив вздовж
поруйнованих війною стін і ніяк не міг зрозуміти чому її просто не відбудують.
Трохи походивши по храму, я опустився на лавку. Поруч зі мною сиділо ще
кілька людей і кожен з них або молився або щось фотографував.
- Ви теж прийшли на концерт?
Я обернувся і побачив Луїджі.
- Ти так сильно мене шукав, що забув, що я завжди поруч.
XVI.
Він сидів у своєму чорному костюмі із краваткою, а на руках тримав дорогий
капелюх. Ніщо в ньому не видавало чужинця – він виглядав точно так як
заможні жителі Шарлоттенбурга чи Целендорфа під час недільної прогулянки в
філармонію.
- Навіщо ти мучиш Роберта?
- Йому треба час аби прийняти себе.
Я розривався від злості.
- Йому погано!
Луїджі незворушно дивився на вівтар.
- А тобі було добре?
Якийсь час ми мовчали.
- Я познайомився з ним того дня коли і з тобою. Тільки він тобі не зізнався.
- Що?
- Як ти гадаєш, чому тебе запросили в академію?
Моя картина світу спочатку почала руйнуватися, а потім раптово склалася в
пазл. Я пригадав ті роки коли мучився на самоті, коли заздрив польотам Роберта
і коли мусив тікати до Франції. Тоді мені здавалося, що з моєю мрією покінчено
як би навіть сильно я не хотів її повернути. А тепер цей чоловік говорив мені,
що я не помилявся.
- Тобто це все зробив ти?
Він не відповів.
- Я зустрів його тут. Він молився.
- Роберт атеїст!
Луїджі усміхався.
- Ти дуже відкриваєшся світу. Як книга. А ті хто тебе оточують – ні.
- Ти його відпустиш?
Луїджі обернувся до мене і взяв мене за плече.
- Тільки він сам зможе себе відпустити.
Це був перший раз коли не Луїджі раптово мене покинув, а я сам залишив його і
вийшов із церкви.
- Він повинен це прийняти. Рано чи пізно.
Луїджі провів мене поглядом і продовжив розглядати вівтар. Я чув його слова
навіть коли заходив у метро. І тоді коли поїзд пролітав по берлінських тунелях,
кожен удар коліщаток об рейки мені відбивався в голові останньою реплікою
Луїджі.
Я знайшов Роберта в його кімнаті – він сидів так само незворушно як і тоді,
коли я з ним прощався. Першим ділом я відкрив вікно.
- Тобі треба провітрити кімнату.
Роберт супротивлявся, а проте мені не було до цього діла.
- Ти не можеш закритися у своєму світі! Ти дорослий чоловік!
Я познімав завіси із дзеркал і змусив його прибрати у себе на столі.
- Чому ти мені нічого не розповів? Для чого ти мене кликав до академії?
Роберт сидів і засоромлено дивився на стіну.
- Чоловік у костюмі був дуже переконливим.
- Що він тобі сказав?
- Він пообіцяв мені здійснення мрій.
Я намагався впорядкувати в голові все, що чув. Якоїсь миті мені все стало
більш-менш зрозуміло.
- Ціною твого Шарлоттенбургу був дзвінок до мене?
Роберт уникав мого погляду.
- Хіба ти нещасливий?
- Я думав ти дзвониш як друг.
Через декілька днів я подзвонив Ельзі і відзвітувався про стан Роберта. Я чув її
плач – а проте цього разу це були сльози радості.
- Нічого їй не кажи про Луїджі. Я боюся, щоб вона не пішла від мене.
Я лише усміхався.
- Ти ж говорив мені, що в тебе все життя пролетіло перед очима. Чого тобі
боятися?
XVII.
Роберт не розповів мені нічого з того, що я не знав. Луїджі теж водив його у
кафе «Сомбреро» - та ще й можливо у ті дні, коли там був я. Він теж відправив
Роберта в іншу галактику і теж напував його аква де хамайка.
- Прекрасний напій. Це єдине, що мені сподобалося.
Він зустрічав його в різних формах – то прикидався офіціантом в дорогому
ресторані Монако, то стюардом на футбольному матчі, то сусідом по купе в
електричці додому.
- Чого ж ти так запанікував саме зараз?
- Я не знаю як тобі це пояснити, - він затявся, - ти колись грав супер-маріо?
На моєму обличчі зʼявилася посмішка.
- Я клянуся, це не через фермера! Я справді був у плоскому Берліні!
Він мені розказував все колись побачене мною – плоскі вулиці, неможливість
взяти до рук яблуко та панічний пошук кафе «Сомбреро» де провалюється
підлога а столи розкладаються на тисячу шарів.
- Я теж там був.
- Значить я не один,
пробігла тінь,
- він помітно зрадів але миттєво по його обличчю
- але ти розказував це дружині?
Спочатку я не відповів.
- Вона знає більше ніж будь-хто.
Цієї миті Роберт розслабився – він опустив плечі на крісло і закинув голову.
Потім вийняв із кишені сигарету і приставив її до зубів.
- Добре. Я би просто не зміг жити без Ельзи.
Я залишив його наодинці зі своїми дзеркалами та книгами вийшов надвір. Я
хотів бачити гера Штаубе.
- Ти так вчасно! Я саме зустрічався із гером Оспіте,
- говорив усміхаючись
директор страхової, - наш бідолашний фермер із Фюрстенвальде вже
майже одужав.
Я вглядався йому в очі і мене лякало наскільки він сильно впевнений в тому, що
він говорить. Проте я вирішив нічого не говорити. Все одно я б нічого не довів.
- Дідусь зовсім ніякий, - продовжував гер Штаубе, - хоча не безнадійний.
Останнім часом він зацікавився фізикою.
- І ви до цього поставилися нормально?
Гер Штаубе лише цмокнув.
- Він намагається пояснити своє божевілля наукою. Я спочатку вагався, але,
- він зробив паузу, - я ж не забороню йому читати Ейнштейна.
- Проведіть мене до нього.
- Він вже кілька тижнів не в моїй клініці, - казав гер Штаубе, - ми мусимо
їхати до бюро гера Оспіте.
Ми разом сіли на метро і рушили в саму глибину Панко – там недалеко від
замку Шьонгаузен знаходилося новий офіс Луїджі.
- Гер Оспіте тимчасово відлучився, - сказав охоронець, - я вас проведу до
пацієнта.
Фермер, гер Ерхарт, був підстаркуватим сиаим чоловічком. Його волосся вже
ледь трималося на голові, а проте він ще достатньо добре тримався – в його
палаті був тренажерний набір, багато книг та стоси списаного паперу.
- Я напишу про це роман, - говорив він, - гер Оспіте мене в нічому не
обмежує.
Мене привабила одна із книг у нього на підвіконні.
- Ви читаєте Карла Сагана?
- Я його боготворю, - казав старий, - як і Сальвадора Далі.
Лише зараз я помітив, що всі стіни кімнати завішані полотнами.
- Геніальний художник, - казав мені гер Штаубе, - все таки гер Оспіте
зробив велику роботу.
Знадвору почулися кроки.
- Випʼєте?
У дверях палати показався Луїджі із карафкою рубінового напою та кількома
келихами.
- Гер Ерхарт прекрасно пише. Я би радив вам почитати, - казав він
наливаючи нам аква де хамайка, - він нагадує мені юного Маркеса.
Гер Ерхарт зовсім не був подібний на хворого – особливо в присутності Луїджі
він розцвів, його старечі щоки зачервонілися, очі стали ще більш живими і
яскравими і він, активно жестикулюючи, розводився нам про спадщину Пікассо,
недооціненість Гауді та своє розуміння Вангога.
Луїджі тріумфував – мені здавалося, що я вперше бачу його таким задоволеним.
Він зі своїм італійським темпераментом часто перебивав гера Ерхарта аби
похвалити його чи дрлити нам рубінової води.
А що стосувалося гера Штаубе – так він зовсім утратив землю під ногами.
- Це янгол, - казав він, - це не психолог а янгол.
XVIII.
Після повернення в Київ я втратив бажання спілкуватися з Робертом. Ні – я був
щасливий, що тоді у Берліні він допоміг мені здійснити свою мрію, але мене
розчарувало те як він це зробив.
- Він одужав, - казав я дружині. – почав займатися фотографією.
- Для чого?
Я її обійняв.
- Він каже, що так може зафіксувати своє життя.
З часом я зовсім забув про нього – ми стали батьками і фокус моїх зацікавлень
змістився в сторону дитячого добробуту та ясельних груп.
Якось нас з дружиною запросили на мексиканське весілля – воно було в
невеликому ресторані на Липках, недалеко від самого посольства.
- Я обожнюю ваш Київ,
- говорив мені якийсь гість, - він ікона
європейського мегаполіса. Я вам більше скажу – він просто дзеркальне
відображення Берліна!
Я приязно потискав йому руку.
- І чим же вони всі вам так подібні?
Мексиканець поправляв сомбреро та прикусував люльку.
- Та всім чим завгодно! Ви вже пробували аква де хамайка?
Я трохи напружився – дзеркала, сомбреро і аква де хамайка в мене постійно
викликали асоціації із Луїджі. Хоча зрештою я сам винен, що прийшов на саме
мексиканське весілля.
- А ви що раніше жили в Берліні?
- Та Берлін для мене це майже що цілий світ!
Мене покликала дружина і я зробив знак, що зараз підійду.
- Ви знаєте, - говорив мексиканець, - у вас є харизма успішного
ресторатора. Я можу вам продати одну локацію.
- Яку?
- На Поштовій площі. Я хотів там відкрити кафе. Але я маю незабаром
поїхати звідси.
Мене зацікавила ця пропозиція – тим більше, що Поштову площу як і річковий
вокзал я сильно любив – це були мої улюблені місця у Києві.
- Скільки хочете?
- Та ніскільки, - казав мексиканець, - я хочу лише мати право приходити
туди в будь-який час.
Я йшов до дружини не приховуючи радості. Я вже уявляв як ми разом заробимо
на кафе і як це буде прекрасно володіти нерухомістю у такому престижному
районі столиці.
- Як ми його назвемо,
- питала вона, - La Poste ?
Я дивився на її чарівні оченята і не міг стримати усмішку.
- Сомбреро. Все таки нам його подарував мексиканець.
Вже до весни ми закінчили облаштування кафе. Сеньйор Борхес недовго тягнув
із паперами та швидко усе підписав.
- Борхес? Дуже красиве прізвище,
родичів?
- говорив, - ви часом не маєте відомих
Він лише посміювався.
- Я сам собі найвідоміший родич.
Коли ми відкрили кафе, то воно стало користуватися широким попитом. Сюди
тягло всіх – мексиканських туристів, студентів, любителів
латиноамериканського антуражу та просто вуличних роззяв. Дружина завішала
стіни портретами Фріди Кало та мексиканськими пейзажами, а я наставив там
красивих дзеркал та стелажів із текілою та кактусами.
- Все як має бути, - говорив гер Штаубе, - це заклад найвищого рівня.
Він часто відвідував Київ – він і йому здавався сильно подібним до Берліна. А
ще після тих посиденьок на Панко він пристрастився до аква де хамайка.
- Я би спустив на неї всі гроші, - зізнавався він, - треба відкрити таке кафе і
в Берліні.
Якогось жовтневого дня я мав заскочив до «Сомбреро» переглянути звіти і на
сходах Боричевого узвозу, я зіштовхнувся із чоловіком у дорогому
європейському костюмі та чорних окулярах.
- Луїджі?
Переді мною був він і крутилися його доглянуті вуса. Він посміхався і
похлопував мене по плечах.
- Ти зрозумів логіку часу?
Я поправляв комір і пробував зняти галстук. Він мені заважав дихати. Мені
робилося недобре.
- Що?
- Час він як сходи – хтось ним рухається вниз а хтось вгору. Ось як ми з
тобою. Головне не боятися.
Я відчував що падаю і намагався вхопитися за зо небудь. Луїджі взяв мене під
руку і довів до першого закладу, який побачив.
- Дайте йому випити. Зовсім чоловікові недобре.
Мені подали рубінового напою і я скоро повернувся до тями.
- Де я?
- Ви у кафе «Сомбреро». У нас найкраща у Києві аква де хамайка. Вам
викликати таксі?
Я відчув, що мене відпускає і відмовився. Поруч зі мною за столом сидів
Луїджі.
- Тільки не кажи, що мені знову доведеться повертатися на пʼять років
назад.
Він лише сміявся – довго, заливисто і мелодійно, наче оперний співак. Потім
вивів мене надвір. Там тільки благословлялося на світ і ше можна було
розгледіти зірки.
- Бачиш, - показував Луїджі,
- он там твоя велика ведмедиця, - він ще раз
багатозначно тикнув пальцем на зорі, - доки вона не погасла – ми будемо
рухатися тільки вперед.
11-16.10.2025, Берлін
