Натомлене сонце моститься
За ліс, що пахтить живицею.
У хмар золотавій мотанці
Все променями вихвицує:
Здіймає до неба вихори
Солом'яні розпатлачені.
А сутінок в гіллі витворив
Сельвесту хвоста відьмачого.
ЗвідкІль узялося видиво?
Притінене, жваво мечеться
У обрисі, ще розмитому,
І в лісі запахло нечистю.
Для сонця ж так мало обрію!
Придавлене хмари маревом,
Все швидше воно безволіє
У спротиву ночі марному.
Та вже на останнім полиску,
В живицю мокнувши променя,
На місяць, що висне боязко,
Подивиться сонце стомлене:
Посрібли, мій брате, щедро ти
ПролІсок, що гусне тінями,
І всю чортівню пощезнути
За другими змусь-но півнями.
Мені ж, як зійду за третіми,
Залишаться в світлі денному
Лиш пелехи, в гілля вплетені
Обвислими лабрекенами.
...
Над сонцем погаслим, стомленим
Зімкнулося небо пазлами.
Рубалася срібним променем
Вся погань, що повилазила.
