Десь саме тут я падаю і більше уже не встаю.
Десь тут вириваю душу, тільки, нажаль, не свою.
Десь тут, між тридцять і сорок, я зупиняю біг,
Узбіччя брудне і холодне, та я б і на нього ліг.
Десь саме тут видихаюсь. Більше не йду вперед.
Десь вже за третя ночі, в руці шелестить пакет:
Кола і трохи Марсу, Деніелс, апельсин,
Я - золотий підлеглий, я - непоганий син,
Я - невідомий батько, батько, мабуть, не я,
Кров, що тече у венах, точно лише моя.
Я - та стіна, що більше не поділяє. Я...
Я - перезріле літо, залпи, земля-земля...
Десь саме тут я падаю в сенси своїх "ніхто",
Десь між тридцать і сорок тихо молюсь на Таро...
Десь, біля Ялти, де галька, де мені двадцять два...
Десь, перед тим поворотом, де розпетлялась крива
Моїх неспокійних звичок, зжатої мною долі...
Десь між тридцять і сорок я знов в тому самому полі,
Зі снігом, безкрайнім й холодним, воронами, без зірок...
Десь саме тут я падаю і обнуляю строк...
