Небо світ весь укриває
Так, неначе покривало.
Небо синє та безкрає.
В ньому ясне сонце встало.
Небо – сонця є оселя.
Хай дверей вона не має,
Вікон теж, зате є стеля,
Що блакитний колір має
У погоду ясну, гожу,
Як на нім сіяє сонце
Те, яким ніяк не можу
Я намилуватись. Сон це?
В тую мить себе питаю.
Ні, справжнісінька це ява.
Я в цім певен, точно знаю,
Бо такого і уява
Не могла б намалювати
У свідомості. Це диво,
Від якого відірвати
Погляд свій вже неможливо.
В цьому диві потопає
Він, неначе в синім морі,
І уже не виринає.
Уночі на ньому зорі,
Мовби вогники, палають.
Кажуть, душі то людськії,
Що по смерті покидають
Світ цей. Падуть зорі тії.
І загадують бажання
Люди ті, що вірять в диво, –
В те, що мрії, сподівання
Втіляться, що це можливо.
В небі поряд із зірками
Місяць жовтолиций сяє,
Та, як сонце, мов свічками,
Світлом сві не наповняє.
Зір на небі тім нічному
Стільки, що і не злічити.
Не вдавалось ще нікому,
Хто це пробував зробити.
Полюбляють в нім літати
Також швидкокрилі птиці.
В ньому їх нам не спіймати.
В нім в дощ іскри бликавиці
Небо те мов розрізають.
Ну, принаймні так здається.
Сірі хмари пропливають,
Із яких цей дощ і ллється,
Що наввколо поливає
Нашу рідну Землю-мати.
І навкруг все розквітає,
Що й очей не відірвати
Від краси, краси тієї,
Що і годі передати,
А душею усією
Лиш можливо відчувати,
Милуватись повсякчасно
Нею – взимку і уліті,
Зрозумівши, як прекрасно
Жити все ж на цьому світі.
Небо землю обіймає
Так, немов свою дружину.
І обіймам тим немає
Ні на миті відпочину.
Небо ж висне повсякчасно
Над землею з тої миті
Першої, але прекрасно.
Вдвох вони, неначе злиті,
Ніби зшиті, мов прикуті,
З’єднані поміж собою,
Як шляхи два на розпутті.
Небо, я також з тобою.
Євген Ковальчук, 29. 09. 2021
